Невермур. Випробування Морріґан Кроу

— Тобто перше правило означає, що тобі дозволено заходити в будь-які відімкнені двері?

— Ну, мабуть.

Він підняв брови.

— Круто.

Наступну годину вони бігали вгору-вниз коридорами і смикали за ручки всі двері, випробувавши шість поверхів, доки їм не набридло. Здавалося, в усіх незамкнених кімнатах у «Девкаліоні» вони бували вже мільйон разів, але врешті-решт на сьомому поверсі західного крила, коли їм уже здавалося, що «Веселих домогосподарок» не уникнути, з’явилася надія.

— Це щось знайоме. — Морріґан посмикала ще одні двері, замкнені. Вони були не такі, як усі інші на цьому поверсі. Замість того щоб бути масивною і мідною, ручка цих дверей була зроблена зі срібла й прикрашена витонченими візерунками. На ній була крихітна опалова пташка з розправленими крилами. — Це схоже на… Ох. Ох! Зачекай тут.

Вона пробігла весь шлях до четвертого поверху і назад і повернулась, ледве дихаючи, але переможно махаючи своєю парасолькою.

Готорн нахилив голову.

— Очікується погана погода?

Срібний кінчик підійшов до замка. Морріґан покрутила парасолю і натиснула на ручку. Задоволено клацнувши, двері відчинились, і дівчинка усміхнулася.

— Я знала це.

— Як…

— Юпітер подарував мені її на день народження, — пояснила вона з дедалі більшим захопленням. — Мабуть, він знав, що так станеться! Мабуть, хотів, щоб я зрозуміла!

— Ага. — Готорн мав спантеличений вигляд. — Він здатний на щось таке божевільне.

Кімната була величезна, лунка й абсолютно порожня. Лише скляний ліхтар у центрі на підлозі. У ньому світилась єдина свічка, але достатньо яскрава, щоб кидати тепле золоте світло на всю кімнату.

— Дивно, — пробурмотів Готорн.

Це було ще слабко сказано. Морріґан була впевнена, що в порожній кімнаті на сьомому поверсі не повинно бути ввімкненого ліхтаря без нагляду. По-перше, це могло стати причиною пожежі. По-друге, це було моторошно.

Чим ближче вони підходили до ліхтаря, тим більшими й жахливішими ставали їхні тіні. Готорн розважав себе, зігнувши спину і вдаючи, що він зомбі. Для повного ефекту він гучно ревів. Човгаючи, він наблизився до джерела світла, і його тінь-зомбі на стіні позаду стала просто велетенською.

Потім сталось дещо дивне. Готорн зупинився. А тінь продовжувала рухатися. Вона пішла своєю зомбі-ходою вже без нього, незграбно перетнула дальню стіну і розчинилася в темряві.

— Страшно, — видихнула Морріґан.

— Дуже страшно, — погодився Готорн.

— Я хочу спробувати.

Вона зігнула долоню у формі змії. Тінь від неї віддалилася, покружляла стінами і ковзнула вниз, сердито розганяючи бідолашних тіней-кроликів, яких Готорн намагався їй протиставити.

Не дуже вдала спроба Морріґан зобразити кота перетворилася на лева, що з ревінням наздоганяв і з’їдав усіх цих кроликів. Готорн зробив пташку, але вона стала кажаном, яка напала на його ж тінь, ніби намагаючись видряпати йому очі.