За браком доказів
- Автор: Тведт Кріс
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Нора-Друк
- ISBN: 978-966-688-046-1
- Переводчик: Наталья Романовна Иванычук
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «За браком доказів». Краткое содержание книги:
Не має сумнівів і адвокат Мікаель Бренне, призначений захисником підозрюваного. Хоча справа і трагічна, вона не має юридичних проблем, є лише кілька дрібниць, які потрібно вирішити до того, як суд закінчиться, вважає Мікаель. Але що більше він запитує, то менше відповідей отримує. І коли відповіді нарешті починають надходити, те, що видавалося простою справою, перетворюється на суцільний жах.
Розділ 37
На роботі я з’явився за два дні.
— Вигляд маєш паскудний, — сказала Сюнне, дивлячись, як я кульгаю через приймальню. — Чула, що ти хворий, але подумала, може, застуда чи щось таке.
— Просто впав на коліно. Дуже болить, але це минеться.
Я пошкутильгав далі, Сюнне — за мною.
— Що сталося? — поцікавилася вона, коли я нарешті впав на крісло за своїм письмовим столом.
Я не міг зважитися. Якщо розповім правду, Сюнне, однозначно, наполягатиме, щоб я заявив у поліцію про напад. А я заявляти не хотів. Усе, що трапилося, якось було пов’язане з убивствами в Далгаймі. Якби я ув’язався у судову тяганину з Ельдаром Нурайде, невідомо ще, чим би все скінчилося. Можливо, навіть відводом, мене могли б позбавити доручення на захист.
— Ходив на пробіжку, послизнувся, — збрехав я. — Боюся, доведеться зробити інвестицію в нові кросівки, бо в старих підошва зовсім стерлася. Принеси, будь ласка, трохи кави.
Я радів, що Сюнне поводилася вже не так стримано, як останнім часом. Лише, коли вона принесла нам обом каву, я помітив полохливу складку навколо її рота. Коли Сюнне всміхалася, здавалося, наче вмикається і вимикається світло.
— Щось не так? — запитав я.
— З мамою… Її поклали вчора в лікарню.
— Щось серйозне?
— Не думаю, хоча чесно кажучи, з нашої розмови я, до пуття, і не збагнула, у чому проблема.
— Можливо, варто зателефонувати до лікарні й поцікавитися? — запропонував я.
— Звісно, я так і зробила, але небагато довідалася. Вони там зобов’язані дотримуватися лікарської таємниці, навіть стосовно родичів і близьких. Загальні фрази, які медперсонал бубонить, не задумуючись.
— Як вчиниш?
— Не знаю, — зітхнула Сюнне. — Мама здалась мені такою в’ялою і знеможеною.
Я подумав, що це не схоже на ту жінку, з якою якось бачився.
— Може, поїдь до неї, провідай…
Сюнне мала розгублений вигляд.
— Я тобі добре раджу! — наполягав я. — Мабуть, з нею нічого страшного, та все ж ліпше самій поїхати й ретельно про все розпитати, ніж тинятися у невіданні Берґеном і сушити собі даремно голову.
— У мене засідання в суді, — невпевнено промовила Сюнне.
Я бачив, як їй не хочеться їхати до лікарні, але нічого нового для мене в цьому не було. Сюнне мала складні стосунки з матір’ю. Вони зустрічалися двічі на рік, один раз — на Різдво, а другий — десь улітку. Я завжди мав відчуття, що ці зустрічі відбуваються з обов’язку, а не від щирого бажання. Я бачив Соню Берґстрьом один-єдиний раз, і при тому знайомстві вона видалася мені дуже ефектною, діловою і не надто ніжною жінкою.
— Скасуй засідання! Ти маєш поважну причину! Якщо не можеш скасувати, попроси Карлу або Рюне тебе замінити. А тепер збирайся і їдь!
— Мабуть, ти таки маєш рацію, — зітхнула Сюнне, і в її голосі не чулося полегшення.
— Потім мені зателефонуєш, повідомиш, що і як, добре?
— Обов’язково, — пообіцяла Сюнне, неохоче підводячись. — Дякую тобі, Мікаелю!
— За що?
Вона ледь усміхнулася кутиком уст, зі смутком в очах.
— Що ти про мене хвилюєшся. Принаймні так мені здалося…
Розділ 38
У Саннвікен я поїхав на таксі, чого ніколи не робив без неминучої потреби, волів пройтися пішки або добиратися своїм автом. Того дня я не мав вибору. Коліно боліло, далеко я не зайшов би. Нога не згиналася, я не зміг би натискати педалі.
Я попросив водія зупинитися за двадцять метрів від зазначеного місця, заплатив неймовірно велику суму за сміхотливу відстань і ледве виборсався з авта. Надворі трималася гарна погода. З відчиненого вікна по другий бік вулиці линула музика й веселий сміх, декілька дітей гралися на тротуарі, а в будинку Еріки всі вікна були зачинені й заслонені шторами, ніби вона й знати не бажала, що прийшла весна.
На східцях я нерішуче зупинився, не мав виразної причини для свого приходу. Карлі я сказав, що вдруге навідуватися до Еріки Гансен немає сенсу, десь так я і думав, але то було ще до конфронтації з Ельдаром Нурайде. Погрози у моєму випадку іноді мають зворотній ефект. Я не злякався, навпаки. Ніколи не вважав себе міцним горішком. Зате впертим…
Я подзвонив у двері. Потім постукав і знову натиснув на дзвінок.
Я стукав і дзвонив, доки нарешті помітив скрадливий рух за важкими гардинами.
— Еріко, відчини! — крикнув я. — Я знаю, що ти вдома! Відчини!
Минуло ще кілька хвилин, і двері відчинилися на шпарку, саме на стільки, щоб бачити обличчя Еріки.
— Чого вам треба? — неприязно запитала вона.