Дівчина мого сина

Коли вони ходили квартирою, Лаура потайки шукала ознак того, що Черрі тут часто бувала: одяг, взуття, пляшечки косметики у ванній. Але там були лише кондиціонер та зубна щітка, нічого більше їй помітити так і не вдалося, тому Лаура з певним полегшенням припустила, що це мало б означати часті візити, однак іще не постійний статус співмешканки. Ще вона шукала презервативи чи протизаплідні пігулки, однак цього теж не знайшла.

На обід Даніель приготував для них обох сендвічі з багету. Коли Лаура сіла за стіл, він штовхнув до неї тарілку.

— Тадам.

Вона всміхнулася. Сендвіч здавався велетенським. Але смачним.

— Дякую. Гарна квартира, — промовила Лаура й почала розглядати сина.

Даніель виглядав утомленим: без сумніву, години роботи молодшим лікарем давалися взнаки. Вона потягнулася до сумочки.

— Це тобі. Не впевнена, що стане в пригоді… — Вона замовкла, не бажаючи наголошувати на тому, що аж дотепер не бачила його нової домівки й подумала, — уже не вперше, — що ще декілька місяців тому, напевно, допомагала б йому з переїздом.

Він відкрив пакунок. Під стильною обгорткою був діапазонний будильник, який пробуджував сонячним світлом, що поступово яскравішало, а ще його можна було поєднати із світанковим хором, хвилями чи кукуріканням півня.

— Ти можеш обрати тривалість сходу сонця на свій смак, — сказала Лаура. — Мені здалося, що це може стати в пригоді тепер, коли ти почав навчання: усі ці зміни та робота вночі. Це могло б допомогти відрегулювати твої цикли сну й пробудження.

— Мені подобається, — сказав Даніель, — дякую. «Схід сонця щодня, а не дощ», — прочитав він на коробці. — Схоже, він іще й покращує настрій та рівень продуктивності. Тепер мені не буде виправдання, якщо я не записуватиму гарних ідей.

— Усе добре? — запитала Лаура.

Він засяяв.

— Важко, однак мені подобається. Я вже навіть трохи розслабився, коли виписую рецепти. Бачила б ти мене першого разу: я перевірив, а потім перевірив удруге Британський національний фармакологічний довідник і тричі перечитав записи пацієнта. Витратив двадцять хвилин на те, що можна було б зробити за п’ять. А обхід! Мій керівник вистрілював інструкції, як кулемет. Я навчився записувати дуже швидко.

Вона бачила, як він сяє, розповідаючи про це, і перед очима в неї був п’ятирічний хлопчик, який перев’язував іграшку туалетним папером і стверджував, що збирається стати лікарем, коли виросте, що звучало як «коли мені буде десять». Тепер перед нею стояв він дорослий. Вона дуже пишалася сином, однак було щось іще, що відволікало її, а спогади про його дитинство розчулювали. Лаура швидко відмахнулася від них.