Покора

Через два дні я зустрічався з Бастьєном Ляку. Кабінет був точнісінько таким, яким я його уявляв – навмисне зістареним, на четвертому поверсі, зі стрімкими дерев’яними сходами та видом на плюгавенький внутрішній садок. Сам Ляку був звичайним інтелектуалом у маленьких овальних окулярах без оправи, життєрадісним, вочевидь задоволеним собою, світом та становищем, яке обіймав.

Я мав достатньо часу, щоб приготуватися до розмови, тож запропонував розподілити твори Гюїсманса по томах: до першого увійшло б усе від «Вазочки для спецій» до «Месьє Буґран виходить на спокій» (1888 рік я вирішив взяти за свого роду вододіл), до другого – цикл про Дюрталя від «Отам» до «Облата» з доданням, звісна річ, «Юрмищ у Лурді». Із цим простим, логічним, я навіть сказав би – очевидним поділом проблем не виникало. Дражливішим було питання приміток. У деяких псевдонаукових виданнях вважалося за добрий тон робити примітку до кожного з незліченних літераторів, музикантів і малярів, згаданих Гюїсмансом. На мій погляд, це не мало жодного сенсу – навіть якщо примітки переносилися до кінця видання. Вони страшенно збільшували обсяг книжки, до того ж важко визначити, що саме слід сказати про Лактанція, Анджелу із Фоліньйо чи Ґрюневальда; люди, яким закортить дізнатися більше, просто поцікавляться самі. А про стосунки Гюїсманса з іншими письменниками його часу – Золя, Мопассаном, Барбе д’Оревільї, Ремі де Ґурмоном та Леоном Блуа – мало йтися, на моє переконання, у передмові. Ляку і тут одразу пристав на мою думку.

З іншого боку, складні слова та неологізми, що їх вживав Гюїсманс, цілком виправдовували використання розширеного апарату приміток – проте я бачив їх радше внизу сторінки, щоб не вповільнювати читання. Ляку радісно погодився.