Полювання на чорного дика
- Автор: Подгорная Лариса
- Серия: Пригоди Марка Шведа #4
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: КМ-БУКС
- ISBN: 978-966-948-439-0
- Жанр: Исторические детективы
Электронная книга - «Полювання на чорного дика». Краткое содержание книги:
Щоб замирити мілітарні настрої Гітлера, лідери світових держав погоджуються у Мюнхені на ганебний компроміс. Герой роману, як і його славні прадіди, незважаючи на підступи совєцької агентури, продовжує боротися за свободу своєї бездержавної нації, шукаючи будь-яку можливість розхитати міць московського диявола.
А історія тим часом робить нове коло. І невивчені колись її уроки доведеться вивчати нам, сучасним українцям…
Що довше Ліза чекала, то більш анекдотичною видавалася їй уся ця ситуація. Зрештою, дізнатися хоча б, яка сволота посміла тут, у цьому чудовому баварському ресторані зіпсувати її обід із чоловіком!
Офіціант наповнив горнятко ароматним чаєм, і Ліза мимоволі підсунула до себе тарілочку з десертом.
— Може, кульку морозива? До апфельштрудля? Вам сподобається! — люб’язно проказав Йорген Діц. — У нас є чорничне, малинове… яке пані забажає?
— Ні-ні, дякую… — відказала вона, не впізнавши власний голос, що раптом став хрипким і якимось скутим. — Я вже… вже замовила усе, що бажала.
У другому кінці залу раптом підвівся чоловік. Вигляд він мав цілком собі звичайний, нічого небезпечного: сірий костюм, сірий капелюх у руці, та чомусь одразу привернув увагу Лізи. Занепокоєння викликало й невелике чорне портмоне, яке він поспіхом, але вкрай обережно заховав у кишеню такого ж сірого плаща, котрий разом із капелюхом зняв із вішака поряд і перекинув собі через руку.
Чоловік пішов поміж столів, манівцями, а не через зал, наче не бажав привертати до себе зайву увагу решти відвідувачів, але, опинившись ближче до виходу, зупинився, неначе щось обдумуючи, а потім так само манівцями попрямував у бік Марка.
І хоч у незнайомця в руках не було жодної зброї, а портмоне, яке він заховав до кишені плаща, геть не скидалося на вбивче шпигунське знаряддя, Елізабет відчула, як закалатало в грудях її серце. Голосно. Так голосно, що напевно, Марко міг би почути те зрадницьке калатання навіть за їхнім столиком…
Ось тому він і спровадив її… Ось тому…
Тим часом чоловік у сірому костюмі підійшов до Марка і з легкою посмішкою кивнув йому, наче старому знайомцю. Щось проказав. Швед витер губи серветкою і вказав на стілець поруч, запрошуючи того присісти…
Ліза важко ковтнула повітря. У разі небезпеки… що вона може зробити? Як їй діяти? Навіть її маленький, наче іграшковий браунінг, подарований Марком… і той залишила у спальні…
* * *
«Звісно, ти усе можеш куштувати, Лізонько, ти ж не хвора, але не налягай, щоб не зашкодило ні тобі, ні малюкові…»
Слова застрягли у горлі.
Марко зусиллям відвів погляд від сірої тіні, що примостилася за столиком у найдальшому кутку ресторації. Так по-тупому втрапити у пастку! Розслабитися, уявити, що вони з Лізою і справді мають маленьку відпустку… Як там казав Корнуелл? У товаристві вродливих жінок чоловіки завжди розслабляються, втрачають пильність?
Чорт… Револьвер за поясом замуляв спину… як завжди перед небезпекою. Марко ковзнув рукою за спину. Рука намацала зброю. Чому — тут? Чому — саме зараз, коли він такий вразливий?..
Кілька хвилин, поки Ліза вставала з-за столу, дали йому можливість зосередитися, прокрутити у думках ситуацію… Скільки ЇХ тут? Як можна було повірити в оманливий спокій Фюссена і в те, що його журналістська легенда бездоганна? І хто сказав, що ЇХ може зупинити наповнена людьми ресторація? Хіба вони Євгена Коновальця не підірвали у такій же ресторації у Роттердамі в обідню пору? Звісно, він — не Коновалець, не та вага, повна відсутність публічності… Але для різноманіття та заголовків у пропагандистських газетах про те, як доблесні совєцькі розвідники знешкодили чергового ворога совєцького народу… Навряд чи люди у ресторані можуть їх зупинити…
І що далі? Він сидить, наче на долоні, наче мішень у тирі — на найвиднішому місці. Що ж він робитиме? Стрілятиме? Навряд чи. Підійде і попросить вийти? Це бодай дало б йому шанс. Але Елізабет… Хто сказав, що он той прислужливий офіціант… Йорген… не може виявитися…
Марко поглянув у бік Лізи. Механічно відрізав шматочок качиної грудки, механічно поклав її собі до рота, механічно прожував. Здобрене спеціями та чебрецевим соусом м’ясо, яке до того тануло у роті, тепер видавалося гумовим.
Зовні Швед видавався спокійним, та всередині усе його єство стиснулося, наче сталева пружина. У разі чого він ще встигне дістати револьвера. Головне — бути подалі від Лізи. А далі… усе в руках Божих. Але якщо… якщо усе скінчиться на його користь, він повернеться до Лондона, прийде до контори і власноруч придушить Корнуелла!
Чоловік у сірому костюмі був уже поруч. Він приязно усміхнувся, наче старий друг.
— Дозволите присісти, містере Макміллан?
Марко промокнув серветкою губи. Скільки разів йому доводилося чути ці слова! Від зв’язкових, від інформаторів, від різних посередників… У його роботі це запитальне речення «Дозволите присісти, містере Макміллан?» замінило звичне привітання.