Перлини української класики

Карпо став за двором і сперся на ворота. Мотря вийшла з хати з глиняником у руках. Вона збиралась мазать червоною глиною припічок. Другий глиняник з білою глиною стояв коло порога.

– Будь здорова, чорноброва! – сказав Карпо, не здіймаючи бриля і легенько кивнувши головою.

– Будь здоров, нечорнобровий! – обізвалась Мотря.

– А йди, лишень, сюди, Мотре, щось маю тобі казать.

– Як схочеш, то й сам прийдеш. З чорнявим постояла б, а рудому – зась.

Карпо був білявий, але волосся на його голові звершечку було трохи рудувате.

– А хіба ж я рудий? То тільки собак дражнять рудими, – сказав Карпо.

Мотря стояла під хатою проти білої стіни. Висока на зріст, рівна станом, але не дуже тонка, з кремезними ногами, з рукавами, позакачуваними по лікті, з чорними косами, вона була ніби намальована на білій стіні. Загоріле рум’яне лице ще виразніше малювалось з чорними тонкими бровами, з темними блискучими, як терен, облитий дощем, очима. В лиці, в очах було розлите, щось гостре, палке, гаряче, було видно розум із завзяттям і трохи зі злістю. Сонце било на Мотрю косим промінням, освічувало її з одного боку, обливало жовтогарячий кісник на голові та червоне намисто на шиї.

– Мотре! Чи дома твій батько та мати? – спитав Кайдашенко з-за воріт.

– Нема, поїхали на ярмарок. А тобі нащо?

– Так собі питаю, – сказав Карпо і помаленьку, не хапаючись, переліз через перелаз у двір.

– Чого це ти, Кайдашенку, лазиш через наші перелази? Наші пороги для тебе дуже низькі, – сказала Мотря.

Карпо не зачіпав дівчат, не жартував з ними. Дівчата звали його гордим.

– Та хоч би й високі, то перескочимо. Здорова була, Мотре! – сказав Карпо, подаючи їй руку.

Мотря руки не подала і підставила глиняника. Карпо взяв її за руку вище од ліктя і здавив так, що Мотря крикнула на ввесь двір.

– Оцього я вже не люблю! – крикнула Мотря.

– Мотре! Хто тобі купив оті червоні кісники?

– Купив хтось, та не скажу. Не питай, бо старий будеш, – задріботіла Мотря й блиснула двома рядками маленьких дрібненьких зубів.

– Та покинь отого глиняника! – сказав Карпо і хотів однять од неї драного горшка.

Мотря сіпнула глиняника до себе; шматок горшка зостався в Карпових руках. Червона глина полилась по землі.

– Геть, одчепися од мене, бо мати лаятиме, що я й досі припічка не підвела, – сказала Мотря, але не пішла в хату підводить припічок, а почала мазать призьбу. Мотрі хотілось пожартувать з Карпом. Тільки що вона почала мазати призьбу од порога, Карпо сів на призьбі.

– Ей, встань, бо я й тебе підведу червоною глиною: будеш ще рудіший, – сказала Мотря, махаючи віхтем коло самого Карпа.