Перлини української класики

Уже сонце зайшло, вже стало надворі поночі, а Кайдаш усе пив у шинку, доки не пропив половини грошей, і вже п’яний потягся додому.

Кайдашиха з синами вже повечеряла. Вже в хаті полягали спать, як батько застукав у двері.

– Жінко, одчиняй! – закричав Омелько й почав лупить з усієї сили кулаком у двері.

– А де ж ти, волоцюго, волочився до цього часу? – крикнула Кайдашиха з хати. – Не одчиню! Ночуй надворі, коли пропив гроші. Про мене, лягай там під тином.

– Одчини, бо вікна поб’ю! – репетував Кайдаш і лупив у двері ногою так, що поганенькі двері аж торохтіли.

– Як поб’єш, то й повставляєш. Одначе завтра в Богуславі ярмарок, – обізвалась з хати жінка.

Лаврін устав і одчинив батькові двері. Батько переступив поріг, заточився, поминув хатні двері та й пішов лапать стіни в темних сінях. Замість дверей він налапав драбину й звалив її, потрапив на діжку з водою, скинув кружок і шубовснув у воду обома руками.

Кайдашиха наносила повнісіньку діжку води. Вода через верх полилась додолу.

– Жінко! Де ти у вражого сина діла двері? – кричав Кайдаш. – Чи це я вліз у ставок? Покарала мене свята п’ятінка! Прийдеться пропасти.

Кайдашеві здавалось, що він іде через вузеньку греблю попід вербами і що він шубовснув з греблі у ставок.

– Хіба ж ти не бачиш, що ти в сінях, – сказала Кайдашиха.

– А може, це я згубив очі на греблі? Нічогісінько не бачу! Їй-богу, нічогісінько! А може, кум повидирав мені баньки з лоба, – говорив Кайдаш сам до себе, – оце лиха моя годинонька! Як же оце я прийду додому без очей?

Кайдаш махнув рукою й зачепив горщик на полиці. Горщик полетів Кайдашеві на голову й гепнув об землю.

– Яка це іродова душа кидається горшками? Марусю! Та не кидайся-бо! При… присягаюсь, що вже більше не буду.

Кайдашиха схопилась із постелі, кинулась до печі й почала роздувати жар, притуливши до його суху тріску. Вогонь блиснув на всю хату і полився через одчинені двері в сіни.

– О! Кум вернув мені очі. Постривай же, лисий дідьку! Я тобі завтра… я тобі оддячу!

І з тими словами Кайдаш вліз у хату. Лице його було жовте, як віск. Рукава по лікті були мокрі, і з їх текла патьоками вода. На землі з’явились смужки з водяних крапель, неначе разки намиста, розкидані й поплутані на всі лади.

– Побила мене лиха година та нещаслива! – загомоніла Кайдашиха. – Із чим же ти поїдеш завтра на ярмарок, коли пропив гроші? Треба солі, треба горшків, треба смоли. Чим ти будеш мазати вози? Настає возовиця. Та треба дечого накупить ік весіллю. Адже ж думаєш женить сина.

– Брешеш! Я не пропив грошей. Осьдечки гроші, та тобі не дам, – сказав Кайдаш, вдаривши рукою замість кишені по припічку. – Дулю візьмеш, а не гроші.

– От тепер, тату, вже не будете у воді потопати та од наглої смерті помирать, – обізвався з лави Карпо насмішкуватим голосом.

– А ти чого обзиваєшся? Матері твоїй сторч та й борщ! Спи отам, коли ліг, а то я тебе палицею зверху, – сказав Кайдаш, заточившись і впавши на лавку.