Життя Дон Кіхота і Санчо

Хоч варто відзначити, що в часи Дон Кіхота, Іньїґо де Лойоли та дона Уарте ще нічого не знали ні про мікробів, ані про асептику чи антисептику, не плекали тоді також ілюзій, що, покінчивши з цими створіннями, ми також покінчимо й зі смертю і що щастя залежить від гігієни, бо це забобон не менш шкідливий, не менш безглуздий, ніж вірити й думати, що, живучи у бруді, можна здобути перепустку на небо. Брудна людина завжди буде вищим створінням, аніж чиста свиня, проте все ж таки буде ліпше, якщо людина житиме в чистоті.

А повернувшись до нашої пригоди, я хотів би зазначити, як Санчо, наш добрий Санчо, вірив у те, що його пан зітнув голову велетню і що вино було кров’ю, і як усі з нього сміялися. Усі сміялися, корчмариха нарікала на втрату своїх бурдюків, «а Маріторна й собі до неї підпряглася. Молода корчмарівна мовчала, тільки осміхалася вряди-годи». Яка поетична деталь! Залюблена в рицарські романи дочка корчмаря «осміхалася»! То була ніби ніжна й прохолодна роса, що пом’якшувала страждання Дон Кіхота, якого катували сміхом. У ті хвилини глузів та сміху усмішка юної корчмарівни була ніби подмухом милосердя.