Брамник
- Автор: Дяченко Марина та Сергій
- Серия: Блукачі #1
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Джерела М
- ISBN: 966-365-049-4
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Брамник». Краткое содержание книги:
А метри фантастичного жанру — на те й метри, щоб дати нам змогу за символікою образів з чарівного світу Фантазії розгледіти прості істини, які тисячі років рятують людину від розпачу й зневіри. Схибив одного разу — стережися, щоб не схибити вдруге; кохання не завжди приносить щастя, але від цього не слабшає; дружба й самовідданість, любов до людей і життя здатні перебороти навіть космічний жах вселенської катастрофи.
Такий він — світ Марини та Сергія Дяченків — дивовижний, сповнений незбагненних таємниць і фантастичних пригод, і разом з тим повний Любові, доброї, красивої магії. Ви будете зачаровані, шановний читачу, навіть не сумнівайтеся.
— Баби, — сказала жінка. Це було перше її слово за цілу ніч.
Стрепенувся Гаран, обережно торкнувся долонями до її пліч:
— Поспи, Літо… Поспати треба…
Вона відштовхнула його руки. Важко підвелася, обвела червоними сухими очима сина, що ридав у кутку, чоловіка з тремтячими руками та Ільмарранена, зіпертого на стіну.
— Ви віддали її, — сказала вона без жодного виразу голосом, схожим на стукіт по дереву. — Ви віддали її.
У Руала від цього голосу заворушилось волосся.
З новою силою заридав хлопчина. Гаран болісно кривив рота, оточеного щетиною, ще більше посивілою за ніч:
— Це… Це ніби смерть, ну як не віддати… Як смерті можна не віддати? Це… Ти потерпи, Літо… Потерпи.
Дружина перевела на нього важкий, застиглий погляд.
— Віддали, — сказала вона знову. — Ви всі віддали її.
Гаран упав перед нею навколішки:
— Таж не можна було, не можна було… Не віддати… Ніхто на світі не відніме в нього… Ніхто… Подумай, що він зробив би… З нами зробив…
— Гарра, — повільно сказала жінка.
І Гаран теж розридався, а Руал вийшов, щоб не чути й не бачити цього.
Надворі світило сонце, біля хвіртки переступали з ноги на ногу, сумно кивали, перешіптувалися цікаві сусіди. Вгледіли на ґанку Руала, жадібно кинулися до нього, обступили, мало ніг не відтоптали:
— Забрав? Поніс, еге ж? А змії були?
— Гарра, ой, який жах…
— Скільки їй? Десять? Одинадцять?
— Літа побивається, певне…
— Хлопче, ти сам бачив?
— Хлопче, ходімо перекусимо, побалакаємо… Розповіси, як і що.
— Людочки, виходить, він моєї дівки не зачепить уже?! О-ой!
Його тягли за рукав, заглядали в очі, перепитували щось одне в одного, збуджено гомоніли півголосом, раз у раз озираючись на онімілий від горя дім із наглухо зачиненими віконницями. Руал відірвав від свого одягу чиїсь благальні руки, сахнувся від юрби, повернувся в темряву передпокою. На мить йому привиділася дівчинка — така, якою він побачив її вперше, коли сором’язливо визирала з-за одвірка.
Літа сиділа, як і досі, дивилася висушеними очима в стіну навпроти і розмірено повторювала:
— Віддали. Ви віддали. Ви віддали її.
Гаран угледів Руала, кинувся до нього, як до рятівника:
— Вона збожеволіла, — повторював він із жахом, сам тепер схожий на божевільного.
Невлад скрикнув цвіркун.
Жінка здригнулася, повільно, мов лялька, повернула голову й глянула в вічі Руалу. Ільмарранена ніби в обличчя вдарили.
— Ви віддали її! — сказала жінка. — Її не повернути.
— Так, її не повернути, Літо! — захлинувся Гаран за спиною в Руала. — Я не маг і ніхто тут не маг, і її не повернути, ти потерпи, ти звикнеш…
Жінка так само повільно відвернулася, а Гаран і далі приказував:
— Я ж не маг… Ніхто її не поверне, це не під силу… Не маг я, Небо… Ну за що… Я не можу, я не маг…
— Я — маг, — сказав Ільмарранен.
Стало нестерпно тихо. Застигле, ніби маска, обличчя жінки здригнулося. Швидко задихав Гаран:
— Хлопче, ти того… З глузду з’їхав? Хто — маг?
— Я, — сказав Руал.
Він ненавидів себе. Він прокляв себе страшним прокльоном. Він просив у Неба єдиної милості — швидкої смерті від руки чаклуна. Тільки б не нові муки в подобі полички для взуття.
Він проклинав себе, крокуючи вулицями селища в супроводі притихлої юрби. Раз у раз хтось голосно вигукував: «Не пускайте його! Всім буде гірше!» Але попереду йшли Гаран і Літа, й ніхто не зважувався заступати їм дорогу.
Потім юрба відстала, відстав і Гаран, а Літа вказала Руалові шлях до печери чаклуна. Далі він пішов сам — пішов вузькою, нерівною дорогою, що поросла кропивою.
Ця неходжена й неїжджена стежка обривалася біля входу в печеру — вірніше, печера поглинала її своїм роззявленим беззубим ротом. Руал постояв, назвав себе безмозким вилупком і ступнув уперед.
Нічого не спадало йому на думку, жодного способу порятунку він не бачив. У печері, за два кроки від входу він наткнувся на міцні та важкі двері з залізною ручкою.
Приклав до дверей вухо й розчув тихе металеве побрязкування, начебто господарка помішувала дерев’яною ложкою в мідному казані. Від цього побрязкування спину обсипало морозом.
Руал болісно замислився — що він зробив би, якби був магом? Що зробив би зараз?
На мить йому примарилося, як величезна, вкрита крицею рептилія зносить з петель двері чаклунового кубла, вдирається всередину, притискає стариганя до підлоги, звільняє Гарру… Ні, дівчинка б налякалася. Якщо, звичайно, вона ще жива.