Феномен Фенікса
- Автор: Чемерис Валентин Лукич
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: ФІТОСОЦІОЦЕНТР
- ISBN: 966-525-569-Х
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Феномен Фенікса». Краткое содержание книги:
У книзі також вміщено низку фантастичних повістей та оповідань, серед яких «Особлива місія мадам Крижанівської», «Подорож після смерті», «Інтерв’ю на Чорториї», «Ліліт — птиця нічної грішної любові» (вперше так детально розповідається про біблійну попередницю Єви, першу дружину Адама) та інші пригодницькі, містичні речі, гостросюжетні, із своєрідним поглядом письменника на різні загадкові явища, про таємниці людської душі і світу, що нас оточує.
Що буде в цей час творитися на Землі з бідолашним людством на ній, астрономи з толерантної ввічливості, з бажання не говорити про погане і не псувати людям настрій (чи з жалю до приреченого людства) не пишуть. Намагаються цю найпекучішу і найболючішу і найважливішу тему в житті людства обминути. І тільки у Стівена П. Марана я на цю тему прочитав дві фрази:
«На щастя, у нас ще є приблизно 5 мільярдів років (перед загибеллю — В. Ч.) до того, як це трапиться…»
І друге:
«Залишимо цю проблему майбутнім поколінням…»
Бідні, бідні майбутні покоління — їм можна тільки поспівчувати. Адже їм доведеться жити (якщо людство тоді ще житиме) під час загибелі Сонця та Землі і тому їм не позаздриш. Як добре, що нам пощастить — як і нашим цивілізаціям — завершити життя раніше, як станеться всесвітня катастрофа, всесвітній Апокаліпсис — бодай його ніколи не знати!
Але ж він — всесвітній Апокаліпсис — станеться.
Все одне станеться — хочемо ми того чи не хочемо (це як смерть, що неодмінно чекає кожного представника роду Хомо сапієнса), уникатимемо ми про нього писати чи залишимо «майбутнім поколінням», яким і доведеться випити до дна смертну чашу.
Отож, це проблема майбутніх поколінь.
Але що з того, що я, наприклад, не належатиму до майбутніх поколінь. Проблема — бодай і в прадавній давнині — зникнення людства мене хвилює. Бо для чого тоді й жити, для чого розвивати культуру, покращувати життя — так у відчаї часом здається, — якщо все одне розумні істоти планети Земля завершать свій земний шлях і зникнуть на віки вічні. Як наче б їх і не було ніколи. А разом з ним будуть знищені і його, людства, будь-які сліди на Землі. Як і сама Земля. Спершу вона обгорить, перетвориться на вуглину, а потім — те, що зостанеться — ще й замерзне… Зникнуть люди, як вид розумних істот, єдиних на сьогодні у Всесвіті — з відомих нам.
Всесвітня катастрофа загибелі Сонця, Землі й життя на ній, відбуватиметься (тут не треба якоїсь особливо фантазії) десь приблизно так…
Отже, наше сонечко буде сонечком в небі Землі доти, доки не вигорить водень у його центральній частині, званій ядром і не скінчиться ядерний синтез. І тоді почнеться заключний етап у житті нашого світила. На жаль… Хоча, вислів «на жаль», надто несерйозний для такого жахливо— страхітливого катаклізму, який навіть уявити неможливо — людська фантазія теж має свої межі. Та й не йтиме він ні в яке порівняння із жодним катаклізмом, що досі траплявся на Землі, бодай і наймасштабнішим. Той катаклізм, що нас чекає, стане водночас загибеллю не лише Сонця, а й усієї його системи, званої як Сонячна, усієї його, здавалося б, такої безмежної Імперії. А з нею, зрозуміло, й самої Землі — тож не буде кому тоді й висловлювати оте «на жаль», як зникне навіть сам білий світ!
Жалю не буде, адже не буде його носіїв і творців. Не буде кому спостерігати всепланетне лихо, тож не буде кому й жалкувати.
Це Іван Петрович Котляревський так зображує у своїй безсмертній «Енеїді» пекло і муки тих, хто в нього потрапив (у тім числі й певна категорія… гм-гм… жіноцтва нашого незрівняного), а яке пекло нам влаштує перед своїм кінцем Сонечко рідне, те ні уявити, ні словом передати, ні пером описати. Якщо сьогодні крім пекла є його антипод — рай (не всі потрапляють у перший заклад, дехто сподівається ощасливити собою другий), то тоді…
Тоді раю не буде, буде саме лише пекло — всесвітнє. А потім і воно зникне. І всі оті поговірки типу «Давати жару» чи «З вогню та в полум’я», як і сама жара— спекота (бодай вогнедишна), що влітку відвідує землю у певних її районах, в порівнянні з тим, що буде — так, дитяча забавка. Лоскотання нервів. Не більше. Ось тоді й справдиться та ситуація, коли світу Божого не буде видно — його взагалі не стане. І присудок «жаль» (жалість, співчуття до кого-небудь, чого-небудь, смуток, журба) все, все то буде просто грою словами.