Миколаївське небо
- Автор: Астров-Чубенко Вячеслав, Бакк Ольга
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: "Зелений Пес"
- ISBN: 966-2938-17-6
- Переводчик: Василь Фляк
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Миколаївське небо». Краткое содержание книги:
У розповідях цієї збірки — душа Миколаєва. Така, як її відчули кращі фантасти міста. Знайома й парадоксальна, кумедна й до щему тужлива.
Завжди різна. Завжди — фантастична.
Розгорнувши книжку, ви відкриєте для себе новий, паралельний Миколаїв. Місто, де давно облаштувалися схожі на нас інопланетяни. Де відбулася перша антирекламна революція. Де минуле й сьогодення вступили в сутичку за право володіння світом, а сталкери влаштовують пікнік на узбіччі Намиву.
Готові до подорожі, яку запам’ятаєте надовго?
Тоді — перегортайте!
— Минуле виправить сьогодення, — устиг кинути той через плече, перш ніж двері брязнули об металевий косяк.
Арсеній провів у камері ніч. Забувшись на холодній підлозі кількома годинами неспокійного сну, на ранок він відчув себе абсолютно розбитим. Боліло ВСЕ!
Окрім того, дуже хотілося їсти. Проте сніданку для арештантів передбачено не було.
У вікні, що виходило на вулицю, остаточно посвітлішало, коли двері знову відчинилися. Увійшли двоє, зупинилися на порозі.
— Мартинєнко Арсєній! — ні до кого конкретно не звертаючись, якимсь млявим, тремтливим голоском, вимовив один.
— Я! — відгукнувся старпом «Революції», підводячись.
— С намі! — коротко кинув другий та кивнув головою на вихід.
Арсєній насилу підвівся на ноги, підібрав своє пальто, постелене на підлогу. Крекчучи й похитуючись від болю і слабкості, попрямував до дверей.
— Пробачте, — звернувся він, піднімаючись сходами, до одного з конвоїрів. — А що сталося з тим стар…
— Не разговарівать!!! — так гаркнув на моряка один з супроводу, що той трохи не впав. — Впєрьод!
Подальший шлях пролягав у мовчанні. Після короткої подорожі вони зупинилися перед масивними двостулковими дверима темного дуба з масивними бронзовими ручками.
— К стєнє! — скомандував один з поводирів і несильно підштовхнув Арсенія в спину. Другий постукав у стулку, відчинив її й доповів:
— Товаріщ полковнік! Арєстованний Мартинєнко по вашему пріказанію доставлен.
Арсенія грубо, але не дуже сильно, штовхнули в спину, і він опинився в просторому кабінеті. Тут, по обидва боки довгого, засланого червоною тканиною столу, сиділи троє в напіввійськовому і якийсь «чин» у парадній формі НКВС. А з краєчку, по-сирітськи, примостився… змучений і постарілий Мартинов-старший.
— Батьку! — Арсеній рвучко зробив крок… І зупинився.
— Нє стєсняйтєсь! — дозволив чин у формі вже знайомим Арсенію суворим голосом. Хлопець кинувся до батька, вони рвучко обнялися.
— Тату! Як ти? Тебе не били? — шепотів хлопець, утираючи рукою сльози, що бігли по щоках.
— Все добре, синку! Все добре!.. — як заведений, повторював старий суднобудівник, стискаючи сина в обіймах з такою силою, яку важко було чекати від його немічного тіла. З плутаної розповіді батька Арсеній зрозумів таке.
Голова комісії, немолодий грузин у гімнастерці, галіфе, начищених до блиску чоботях і чорному шкіряному реглані, прикрашеному трьома орденами Червоного прапора, така собі «маленька копія товариша Сталіна», як виявилось, раніше, ще до революції, теж певний час працював на заводі «Руссуд» і був особисто знайомий з інженером Мартиненком. Дізнавшись, що він арештований за звинуваченням у саботажі, товариш Ерінідзе особисто провів короткий допит.
Мартиненко-батько був негайно виправданий з усіма можливими вибаченнями. Коли ж стало відомо, що й син опинився… гм-м… помилково, так би мовити… словом, виправдано було й сина теж.
— Ета-а, стала біть, твой орол і ест? — грузин, вважаючи, що дав їм досить часу для першого сплеску емоцій, підійшов, примружився.
— Вах, сино-ок, кто ето тебя так отделал?
— Та я… — Арсеній зам’явся.
Голова комісії перевів погляд на «форменого» полковника, багатозначно підвів праву брову і запитав:
— Может біть ві, товарісч, что-небудь знаетє об етом?..
Полковник напружився, видав щось схоже на «ґґрррггхм», після чого повідомив:
— Досадное нєдоразумєніє! Ґґрмхх…
— Дасадноє нєдоразумєніє, ґаваріш! Ві так ета називаєте? — грізний голова нахмурив брови. — Дасадноє нєдоразумєніє, дараґой, ето ка-агда на-а ґрабля на-аступил. Абідна, дасадна, но ладна, да-а?!. А ти на неґо пае— матрі. Он, на-а-твоему, щто-о, баролея с етім ґраблям, да-а? І он его сільно на-абіл? Неті.. Ті пасматрі, на-асматрі! У неґо же на ліце живоґа места нет, да! Ето разве харашо-о? Он же маладой красівій парень! Джиґіт! — Георгій Вахтангович щиро хлопнув Арсенія по плечу, вціливши при цьому прямо у здоровезну гематому, яка виразно проступила за ніч, що примусило моряка хворобливо скривитися. — Должен девкам нравіца! А ві? Вах! І, ґлавноє, за щто-о? А?..
Чорні очі комісара свердлили полковника. Полковник відчайдушно лупав очима; решта, хто був у приміщенні, застигли в німій сцені.
— Кто? — буденно запитав голова комісії з центру, дуже значуще піднімаючи вже обидві брови.
— Ґрхмм… Чьто… ґмм… кто? — відповів місцевий начальник, міняючись з обличчя.