Миколаївське небо

Останній раз удома пробув усього два тижні. Цілих вісім місяців тому!..

І ось біжить він вулицями, з дитинства знайомими, притискуючи до боку вузлик з гостинцями, прагне скоріше опинитися вдома, переповнений передчуттям зустрічі… Повертає в двір, відчиняє дерев’яну, фарбовану в зелений колір стару хвіртку.

Арсеній нашвидкуруч приголубив дворового Трезора, пса досить великого й кошлатого. Той чомусь виглянув з будки боязко і, виляючи хвостом, підшкутильгав на трьох лапах, лише коли переконався, що молодий господар у дворі сам. Звичайно Трезор — принесений тим же Арсенієм вісім років тому сліпим цуценям, грудкою, що тужливо скиглила, викинута якоюсь жорстокосердою людиною на січневий мороз, — радів поверненням сина господарів набагато жвавіше. Хоча й бачив його рідко, але був до нього дуже прив’язаний. Пам’ятав добро!

Вірний пес звичайно показував свою радість з приводу нечастих зустрічей з Арсенієм куди прудкіше. Але молодий старпом не звернув уваги ні на це, ні на потоптаний безліччю підошов сніг у дворі. Серце співало. Туди! Швидше туди, де люблять та чекають!

Погладивши по патлатій голові пса, що стрибав навколо нього і повискував від захоплення, Арсеній вбіг до будинку. По його обличчю розпливлася широченна усмішка, яка тут же почала танути. Вузол з подарунками випав з руки. Замість вітань зустрів хлопця гучний плач. Мати ридала на плечі своєї старшої сестри, Агафії Іванівни, жінки манірної й непривітної. Арсеній ніколи тітку не любив.

Побачивши сина, заплакана мати кинулася йому на шию. З її надривної, майже незв’язної мови він розібрав тільки одне: батька забрали. У НКВС!

— Як?! Не може бути! — оторопів Арсеній. — За що?!

Ситуацію роз’яснила тітка. Гидливо стиснувши губи, вона відвернула свою кам’яно-відчужену пику, і, дивлячись убік, повідомила:

— На заводі «Руссуд», там есмінець, що зі старих часів залишився, недороблений був. Ось стали його доробляти. Раніше ніби «Наварін» був, а зараз начебто «Комсомольцем» мають намір назвати… Отже, вибухнуло там щось.

— Що? — мимоволі подався вперед Арсеній.

— Звідки ж я знаю? — відрубала тітка. — Але дуже голосно вибухнуло. І до нас було чутно. — (Жила Агафія за кілька верст від заводу!) — Го-олосно бабахнуло. Жертви, кажуть, є. Ніби з кільканадцять робітників померло, і покалічені у великій кількості…

— Ну а батько ж тут до чого? — не зрозумів Арсеній.

— Я-ак же! — тітка поблажливо знизала плечима з приводу нетямущості племінника, якого вона завжди вважала недолугим. — То понаїхали ж до заводу сині кашкети, диверсія і саботаж, кажуть. Ну й похапали всіх, кого причетним визнали!

— А тато? — запитав Арсеній, сповзаючи на стілець і продовжуючи вражати тітоньку своєю тупістю. Ноги раптово ослабли й не тримали.