Схід

Ми їли пісок. Я це пам’ятаю. Смак вологого піску, видобутого з ямки на дюнах над рікою. Холодний, шорсткий. Здавалося, що піщинки от-от розм’якнуть і з’явиться смак їжі. Але такого не ставалося, і треба було виплюнути буру клюску, яка, скочуючись униз горбка, відразу обростала крупинками кварцу, ще мить ворушилася і тоді завмирала, як щось живе, але налякане. Я мав чотири-п’ять років. Мабуть, був сам. Вийшов з обійстя, прокрався через буру дорогу, грузнучи по кісточки. За нею були городи, пісок ставав яснішим, і починалися дюни. Я копав свою ямку і пробував їсти. Але за кільканадцять хвилин в долині, на обійсті, здійнялися крики: «Де він? Куди пішов? Боже мій, до ріки!». Бо ріка була мов недобрий магніт: притягала так сильно, що часом навіки, і село жило розповідями — хто, коли і в якому місці виплив. А вже діти, зі своєю цікавістю і довірливістю, були перед нею зовсім беззахисними. Хтось по мене прибігав, забирав і турботливо зачиняв фіртку. Подвір’я наповнювали запахи їжі. Найсильніше пахло смажене. Сама олія. Цибуля на олії. Риба. Картопля. Смалець. Свинина на смальці. Без нічого, лише посолена. Кров’янка — коли різали свиню — запечена у прямокутних бритванках. Картопляне тісто в тих самих бляшках. Пляцки з білої муки, до яких, щоб швидше виросли, замість дріжджів додавали соди і клали на киплячу олію. Молоко і хліб. Знову картопля, але вже для свиней, зварена у чавунних казанах, які потім парилися на дровах, і це саме її запах, перемішаний з димом, висів над подвір’ям, і це був запах ситості, якщо цим могли живитися свині. Так. І досить було зійти на дві сходини в глибину пивниці прямо з подвір’я, щоб зачути ніжний, але виразний запах сиру. Він легко бив у ніздрі квасним. Сир висів у білій марлі і стікав. Готові грудки лежали, прикриті льняною шматкою. Ясна білизна виглядала нереальною в холодній, вологій напівтемряві. У глечику стояла сметана. Холодна і густа. На стриху під балкою висіла солонина.