Подорож у безвихідь
- Автор: Волков Алексей Михайлович
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: Зелений пес
- ISBN: 966-365-100-8
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Подорож у безвихідь». Краткое содержание книги:
Олексій Волков залишається вірним собі. Його сюжети несподівані, почуття яскраві, а герої колоритні та правдиві. І їм по-справжньому доводиться боротись за своє кохання. Отже, якщо ви не хочете неприємностей, не знайомтеся з жінками в електричках. Або навпаки — знайомтеся, бо інакше ризикуєте назавжди проїхати свою станцію із назвою «Щастя».
Він різко сіпнувся догори. Усе знову захиталося. Відчуваючи, що болотяний настил зараз прорветься під руками, незважаючи навіть на плащ, Андрій швидко переступив ще кілька разів. По його повіках та міцно стиснутих губах стікало смердюче багно — тхнуло сірководнем. Плавун опускався разом із ним. Вода сягнула носа. Кинувши плащ і запрацювавши руками та ногами, Андрій зробив панічне зусилля вискочити якимось чином наверх, та натомість занурився ще глибше, одночасно відчувши, що під ним уже немає ніякої перешкоди, ніякого плавуна.
Він міг рухатися вільно, і наступної миті його голова сама вискочила з води. Вільна вода! Він таки дістався русла і просто скотився з краю плавуна в чисту холодну воду.
Андрій очманіло, наче риба, хапав ротом повітря, тримаючись руками за край плавуна й таким чином утримуючись на поверхні. Ноги дна не знаходили. Від холоду раз по раз перехоплювало дихання, а тіло знову починало дрібно тремтіти.
— Він там! Там, сучара! — почулося зовсім близько, з-за очерету.
Очевидно, це була реакція на те, як він шубовснув у воду.
— Стій, гадюко! Чуєш? Вилазь назад! Вилазь, паскудо!
— Тихо! Заткніться, падли!
Очевидно, це загорлав найголовніший із них. Отаман. Андрій навіть зрадів, усвідомлюючи, що в нього залишилася ще краплина іронії. Він цокотів зубами, використовуючи перепочинок, а ці гади заважали йому зібратися з думками.
— Послухай, паскудо! — переводячи подих закричав знову той, останній. — Ти зараз вилізеш сюди, до нас… Ти зрозумів? Якщо ти цього не зробиш, ми тебе, падло, нікуди не повеземо. Ми просто отут здеремо з тебе шкуру. Ясно тобі? Кажи, вилупку, ти вилізеш?
Андрій мовчав, здригаючись усім тілом. Скорчені закляклі руки самі трималися за плавун. З води стирчала тільки голова.
— Ти вилізеш, кнур поганий?!
Переслідувачі рухалися у його напрямку. Хлюпало дедалі ближче. Зараз… Господи, невже вони не бояться? Невже вони не бояться сюди йти? Ні, вони не повинні долізти до нього. Вони не додумаються до трюку з плащем! Зараз вони побачать, що далі йти неможливо й повернуться назад. Але якщо побачать його у воді, можуть зрозуміти, що далі безпечно, і тоді полізуть за ним до кінця.
І раптом у його голові народився експромт. Це була геніальна ідея. Ледве розтиснувши зведені корчами щелепи, Андрій спробував щось сказати, але нічого не вийшло.
— Що?! Що ти там, стерво, белькочеш? Вилазь сюди, тут і поговоримо!
Усе-таки бояться, інакше б самі прийшли.
І, зовсім осмілівши, Андрій закричав:
— Рятуйте! Поможіть!
Його зуби так зводило холодом, що вийшло цілком правдиво. Для переконливості Андрій конвульсивно шубовснув кілька разів руками по краю плавуна.
За очеретами запанувала тиша. І раптом там, у них, почувся якийсь глухий сплеск. Хтось скрикнув. «Отаман» голосно вилаявся. Андрій упізнав його голос. Ще раз хлюпнуло.
— Стах, руку! Руку дай! Руку дай, сука!
Хтось пронизливо закричав. За очеретами чути було борсання та брутальну лайку. Тепер паніка починалась у них. Ті, хто потрапив на те місце, повинні були панікувати. Андрій це знав. Далі вони не підуть. Виберуться назад, до річки, й чекатимуть його десь по краях болота, якщо зуміють. Або перемерзнуть і покинуть цю справу взагалі.
За очеретами знову хтось закричав несвоїм голосом, а далі… Далі навіть з такої відстані Андрій почув, як ідуть бульки. Ще раз хлюпнуло…
— А-а-а… — заревів інший. — С-сука-а-а… Кранти! Стаху, кранти! Усі подохнемо! Нехай вони горять, ті бабки! Вилазити треба, Стаху!
— Заткнись, бо застрелю! — зашипів той. — Застрелю, як собаку!
Там знову щось захлюпало й шубовснуло. Чулися якісь зойки, розгублені вигуки. Андрій зрозумів, що його ворогів залишилося двоє.
Тепер він дав собі волю, борсаючись у воді руками й ногами, розгойдуючи плавун. Від інтенсивної роботи м’язів тіло перестало тремтіти, і його крики та благання про допомогу зазвучали явно бадьоріше. Не перестаратися б!
Він пірнув, якраз коли кричав оте «а-а-а…» Булькання вийшло досить виразним. Ще один раз Андрій дозволив собі виринути на поверхню і — все. Він загинув. І тепер не мав права ні на які прояви життя — ані хлюпнути, ані пискнути. Відпустивши плавун, він загріб під водою руками й поплив по руслу, яке іноді так звужувалося, що голова його мало не чіпала осоку по обидва боки від нього. Мертві не мають права плюскотіти по воді та шелестіти осокою. Шелестять та хлюпають лише живі.