Вертиголов та інші політичні тварини. Антологія німецької літератури 90-х років XX ст.
- Автор: Ваховська Неля, Клаппер Денні
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: Грані-Т
- ISBN: 978-966-465-353-1
- Переводчик: Олена Бєлозьорова
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Вертиголов та інші політичні тварини. Антологія німецької літератури 90-х років XX ст.». Краткое содержание книги:
А що, як вони раптом не розбредуться, а скупчаться й перекриють рух? Їх вистачить, мабуть, щоб зупинити безперервну людську коловерть у столиці… А що, як вони збагнуть, що все те, довкола чого оберталися, — життя — втрачає свій сенс; і спробують його зіґнорувати!
Раптом вони справді не розходитимуться? — Я поринув у світ фантазій… Раз у раз я плутав реальність із уявленням[38] і знаходив рівновагу лише в неправдоподібно тривалій симуляції. Це не дивно, адже нам завжди вбивали в голову, що ми маємо бачити те, чого, мабуть, зовсім не існувало. Ми безперервно просвіщали всіх про те, що дійсність уже ось-ось відповідатиме нашим уявленням; та нам самим годі було в це повірити. Ні, ми не вірили нашим власним уявленням, бо — самі собі! — безперервно втовкмачували, що на це немає жодної причини. Але як важко було грати роль проповідників істини, не розуміючи, що саме це «просвітительство» мало утвердити і, можливо, скасувати, найліпше — вже під час нашої діяльності, що було нашою головною метою. Тому ми мали вдавати, ніби дійсність у принципі відповідала нашим уявленням… Коли, — питав я себе, — ми перестали розрізняти, чи те, про що ми говоримо, все ще симуляція, чи вже стало реальністю? І тяжів цей хрест поміж «ще» і «вже»: чи могла симуляція стати дійсністю і коли це сталося? Чи могло те, що ще було симуляцією, вже стати дійсністю — ще до того, як ми це пояснили? Якщо симуляція змогла перетворитися на дійсність, то й дійсність могла відповісти нам симуляцією. Якби нам довелося це визнати, ми б, мабуть, загинули… Отже, нам не можна було в це вірити.
Так, нам не можна було вірити ні в що, бо те, у що ми не вірили, не ставалося. Воно не могло статися — через невіру… Це ми знали достеменно. Кожен із нас усвідомлював це сповна, ми у своїй свідомості не прозирали глибше за невіру. Наша невіра виростала безпосередньо з просвітительства… Й інколи дехто з нас навіть називав невіру оплотом нашої віри. Невіра жила глибоко в нас, вона випитою кавою гурчала в наших животах… ха!
Мабуть, ми забагато пили кави, коли мислили. Як хтось колись сказав — найкращі клієнти марки «Едушо». Але коли нам треба було переконати когось, то ми пили шампанське й пиво, це робило нас веселими і неабияк піднімало настрій.
Так от[39]: не існувало ні Бога, ні феноменів, ні підсвідомості, не було ходу назад… Це, так би мовити, стояло за тим, що говорилось. — Не могло трапитися нічого з того, у що ми не вірили, тому що ми в це не вірили… Але ми були потрібні. Ми могли б указати пальцем всьому світові на те, чого не існувало… тому що ми в це не вірили. Ще раз: єдине, у що ми вірили, — це у свою невіру. Всі наші безперервні, невтомні роз’яснення мали на меті донести людям віру в те, що нічого не може трапитися, нічого, для цього нам завжди вистачало слів. Навіть якщо це вже знав кожен, у цьому приступі просвітительства ми ще раз повинні роз’яснити і ще раз запевнити, що люди там, на тротуарі, просто виходять із метро, йдуть далі і знову заходять до наступної станції. У своїй невірі ми були переконані, що не могло відбутися нічого неясного, що вони не можуть скупчитися на тротуарі, навіть якщо йдуть групами, загонами, колонами і когортами. — Лише взимку було по-іншому, з настанням темряви тротуари ставали безлюдними, й самі лише автомобілі їздили по вулиці.
(…)
Коли я нарешті сидів сам у порожньому вагоні міської електрички, в моїх вухах все ще лунали ті слова, що півголосом мені казав Фоєрбах. Що він весь час хотів, щоб я пригадав? Уже декілька місяців він знов і знов повертається до цієї теми, систематично, але завжди несподівано для мене, так що я помалу почав боятися цих моментів. Але він не йшов далі за натяки; і кожного разу в мене залишалося неприємне відчуття, що там, у так званих верхах, про мене знають більше, ніж я сам. Утім, я, певно, був просто надміру вразливий, тому що це ж була їхня тактика, примітивний поліцейський прийом. Кожен допит також залишав після себе присмак ірреальності…
Непокоїло лише, що натяки Фоєрбаха турбували мене так довго. — Саме тими ночами, коли я сидів унизу, в підвалі, у своєму сховищі перед сіро-жовтою бетонною стіною, його слова наче пилою різали мої нерви… Подзенькування холодильника позад мене здавалося мені брязканням ключів і лоскотало мої оголені нерви, примушуючи хвилюватись. Я ще раз пригадував усі його натяки… Їх смислу я не міг збагнути, вони ставали вербальними бар’єрами між мною й моїм минулим, яке я слабо пам’ятав. Якби я пригадав його, то зіткнувся б із купою неприємних емоцій… Фоєрбах говорив заплутано, натякаючи на той час, коли ми ще не були знайомі. Здавалося, ніби я мав пригадати те, що було ще до мого народження.
38
Алюзія на працю А. Шопенгауера «Світ як воля і уявлення» (1818).
39
Алюзія на працю Ф. Ніцше «Так говорив Заратустра. Книга для всіх і ні для кого» (1883—1885).