У пазурах вампіра. По відродженні. Блок другий
- Автор: Химко Андрій
- Серия: У пазурах вампіра #2
- Год: 2018
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-920-419-6
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «У пазурах вампіра. По відродженні. Блок другий». Краткое содержание книги:
Пропонований ІІ-й блок «По відродженні» познайомить читача не лише з відомими літераторами Гомоном, Лебеденком, Недолею, Осьмачком та Чигирином чи акторами театру Гірняком та Добровольською, а й із метрами української поезії Малишком та Рильським (як із близько сотнею їх сучасників не тільки у столиці чи рідному місті а і в Ізюмі чи Воронежі під Харковом чи Полтавою), не лише з мирним життям черкаських виправної школи-колонії для малолітніх чи курортоуправління «Соснівка», а й із воєнними поневіряннями головного героя — на фінському фронті і при відступі Червоної армії в 1941-му аж до Дніпропетровська.
У № 2 часопису «Холодний Яр» за 2008-й у серії «Незабутні» були надруковані вибрані поезії Андрія Химка, а взагалі їх –кілька збірок («Інтими», «Ключі й кличі», «Реліквії», перекладів «З чужого поля»), які ще чекають на видання…
Янчук ніс додому другий пакунок, як скарб і як бомбу, що може вибухнути, ще не розуміючи, чим саме він такий небезпечний і чому його треба ховати від органів, бо вилучать і знищать, як оті пореволюційні чи й зовсім недавні.
Нерозгаданість санітарного лікаря Квака, його працьовитість і тяга до знань чарували Петра, служили прикладом для наслідування, стимулювали роботу над собою. Останні слова дарувальника перекликалися із почутим від Аркадія. «Треба ж отак уміти — вдавати із себе пустотливого й легковажного навіть після страти матері!» — плелося в Янчуковій голові. Згадав, як познайомився з Аркадієм у будинку саносвіти після семінару літстудії, почувши від нього своєрідне одкровення: «Аз єсьм раб божий, живу із праці, яка дає мені часом не лише хліб насущний на днесь і на прісно, а й дещо книжне й божественне. І хоч той хліб не такий білий, як подають декому неньки-квочки, я споживаю його із заздрісним смаком, не скаржачись.» Петро тоді сприйняв таке плетиво слів, як непересічність і хист, а пізніше не раз мав нагоду переконатися, що про себе той завжди розповідав у пустотливім, награнім і веселім ключі: «Я — нащадок по матері останньої з білокосих амазонок, загнаної в чагарі чорним половчанином, — як бачите, світлоокий і циганкуватий, — народжений в імперіалістичну бурю, скупаний у революційній купелі, словом, — ні се, ні те!», як і про свої почуття, наприклад, до Тані Олійник: «Вона, свате мій велебний, полонила мене ніжними поглядами сяйливих очей-сонць, прив'язала чарівними шнурками брів над муратинням лиця, зачаклувала голосом сирени під струни невмирущої бандури, яко бевзя якого!»
За всіма тими вивертними словосполученнями Петро досі не міг уторопати, який же Аркадій насправді, хоча його убивча іронія завжди була Янчукові близькою. Тепер, після прощального побажання Квака, Петро мимоволі усвідомив, що в Аркадієві втілена саме ота дволикість, дворушність, дводновість, про яку згадував Павло Оксентійович. У розмовах на людях, бовкнувши щось політично-небезпечне, Аркадій тут же декламував Тичину: «Партія веде!» і цитував останні лозунги про «сяйво майбутнього під мудрим стернуванням вірного ленінця, вождя й учителя, друга й товариша». Говорив при тому так поважно, що його слова сприймалися всерйоз і з захопленням. Якогось разу він прорік Янчукові: «Ти, Петросе, бачу, теж освоюєш теперішню зачинальну „Прийдіте і поклонітеся!“. Це вельми похвально в наші дні. Ти молодець, підеш далеко, коли НКВС не затримає тебе на півпуті, як мільйони представників нашого народу нещасного.» Сказане ніби в жарт, а сприйнялося Петром, як якась його вина й вада, і досі не забулося.
Вернувшись увечері додому із другим пакунком книжок, Янчук застав у дворі Бойка.
— Щось сталося, Грицю? — спитав, потиснувши руку товаришеві Петро, і поклав на лавку свою ношу.
— Та нічого такого, але дещо, брате, є. Був у нас трус! Тата допитували про шкідництва на його коліях, арештували трьох учителів з України, яких він прилаштував на роботу в себе та у Вороніжі. Мати каже: «Хай на тому все й окошиться!», а тато боїться, бачу, не на жарт. А так все терпиме, друже. Зіна моя знову мене не пригостила дарами Гіменея, а Ерос у мені буяє, то махнув у незабутні Черкаси, подалі від одного гріха, ближче до іншого. Завтра приїде Оленка, гейби для облаштування місця в гуртожитку, то побавимось якусь добу, та й знову до Зіни поїду.
— Аж отак тебе стать мучить?
— Не мучить, а мозолить. Мудрі латиняни не дарма говорили: «Лови день!», то я, шануючи їх, не хочу забувати того їх вислову.
— А чи не однобоко ти йому слідуєш, брате?
— Трохи однобоко, але хто з нас, смертних, без вад, друже? І Оленка того ж хоче, — примовк. — А у тебе що тут нового?
— Найцінніше — екзаменаційні квитки, які мені хлопці в інституті дістали.
— Екзаменаційні квитки? Хіба вони нам підходять?
— Думаю, підходять, в основному, тим паче на літфаку.
— А як їх і мені мати?
— Переписавши і їх, і відповіді, які я вже всі підготував.
— Дякую, брате!.. Я поселився в кімнаті Оленки. З комендантом ми порозумілися звечора за півлітрою. Він мені признався, що ти йому приносив «чекушку» — мабуть, зустрічаєшся з Лесею в гуртожитку, чи не так?
— Хотів би того, коли по-щирості, але в нас складніші обставини, не знаю, як воно буде... А провалитися ми з тобою не маємо права, адже потратили цілих два роки на вечірку, мусимо скористатися нагодою.
— Само-собою!.. Їхав сюди і думав спитати тебе відверто, даруй, бо Оленка говорить, а я не вірю.
— Питай, чому ж...
— Ти таки справді щадиш Лесину незайманість їй наперекір?
— Так, — зітхнув Петро глибоко, — бо люблю і багну мати її за дружину в прийдешньому чистою й недоторканною. А без того не буду певний ніколи.
— Неземна ж краса! Таку схоплять із руками й ногами, як ти лиш замешкаєшся у нужді та заклопоті, брате!
— Кохання все здолає, брате! — зажурено відказав Петро.
— Хай так, але вона любить тебе, а ти її! Могли б пожити, поки не вирішите списатися офіційно, як подружжя. Мені було б зрозуміло, коли б ти мав когось на стороні. Чи може маєш?
— Не маю, брате, та й життя собі не уявляю без Лесі й університету, — змовк Петро. — Маю насолоду і від нашої витримки.
— Я, брате, не проти того, щоб ти любив і беріг цноту Лесі, але із цнотою вона не прив'язана до тебе так, як була б прив'язана без неї! Повір мені, я в цьому дещо шурупаю більше за тебе! Я проти того, щоб ти, здоровий і сильний, не брав від життя тобі належного, ощаджуючи Лесю може й для когось іншого, даруй за прикру правду! — прочулено сказав Бойко. — Оленка з нею листується і тримає руку на пульсі, тепер от запропонувала їй якось вирватися сюди до тебе, то подумай над сказаним мною і не осуди!
— Подумаю, — нестерпно схотів раптом Петро побути з коханою.
Далі говорили про різне, ділилися враженнями, обмінювалися чутками, обговорювали зустріч уже на екзаменах. Врешті Петро віддав Грицеві картки, щоб той переписав їх до приїзду Оленки завтра ввечері, і Бойко пішов утішений, а Янчук поніс свій пакунок до хати, щоб одразу взятись до читання. Спершу Міхновський, а потім і Донцов відкрили йому факт їх зв'язків із Леніним, намагання останнього їх завербувати, настановити на вселенскість пролетаріату.. Заснув Петро аж над ранок, залишивши собі чотири години для сну.
Прокинувся ще з більшою тугою за Лесею. Сказане Грицем засіло в душу, то поборюючи його власні аргументи, то пасуючи перед ними. Врешті таки вирішив для себе: «Коли що, знайду собі врешті якусь Фесю, а Лесю все-таки збережу, треба ж і батьків її привернути!»
Помившись, звично пішов перевірити поштову скриньку і — аж серце йокнуло! — побачив за склом листа. Був він від Лесі. Як і попередній, заплямлений сльозами, написаний її поганим почерком, що Петро вважав її єдиним ґанджем. Дівчина волала про кохання, від якого не мала чим розрядитися в глушині села, жалілася на часті навідування батьків і на рішення «конклаву» не посилати її більше до гуртожитку, бо й із дому можна ходити всього за сорок п'ять хвилин, як перевірив батько. Сумним був лист, але кінчався радісною допискою: «Були мати, розказали, що батько в понеділок рано їдуть на три дні до Харкова за шкірами для ательє. Отож, бабусі скажу, ніби піду додому, щоб мати не були одні, а насправді прийду до тебе і ми переночуємо в гуртожитку, якщо погодиш із комендантом. Не вийде в понеділок, буде у вівторок, але вже не в середу. Отож, до зустрічі, мій прекрасний світе! Моє сонце! Моє життя! Повторюю твою постійну приповідку: „Любов здолає все!“ Твоя!»
Як не пінилося в Петровій душі кохання, збігаючи в кипінні, та повідомлення про заборону на проживання Лесі в гуртожитку неабияк настрахало його. Сховавши листа, Янчук пішов на роботу таки окриленим і обнадіяним скорою зустріччю з Лесею, подумавши, що все якось та улаштується.