У пазурах вампіра. По відродженні. Блок другий

— Та нічого такого, але дещо, брате, є. Був у нас трус! Тата допитували про шкідництва на його коліях, арештували трьох учителів з України, яких він прилаштував на роботу в себе та у Вороніжі. Мати каже: «Хай на тому все й окошиться!», а тато боїться, бачу, не на жарт. А так все терпиме, друже. Зіна моя знову мене не пригостила дарами Гіменея, а Ерос у мені буяє, то махнув у незабутні Черкаси, подалі від одного гріха, ближче до іншого. Завтра приїде Оленка, гейби для облаштування місця в гуртожитку, то побавимось якусь добу, та й знову до Зіни поїду.

— Аж отак тебе стать мучить?

— Не мучить, а мозолить. Мудрі латиняни не дарма говорили: «Лови день!», то я, шануючи їх, не хочу забувати того їх вислову.

— А чи не однобоко ти йому слідуєш, брате?

— Трохи однобоко, але хто з нас, смертних, без вад, друже? І Оленка того ж хоче, — примовк. — А у тебе що тут нового?

— Найцінніше — екзаменаційні квитки, які мені хлопці в інституті дістали.

— Екзаменаційні квитки? Хіба вони нам підходять?

— Думаю, підходять, в основному, тим паче на літфаку.

— А як їх і мені мати?

— Переписавши і їх, і відповіді, які я вже всі підготував.

— Дякую, брате!.. Я поселився в кімнаті Оленки. З комендантом ми порозумілися звечора за півлітрою. Він мені признався, що ти йому приносив «чекушку» — мабуть, зустрічаєшся з Лесею в гуртожитку, чи не так?

— Хотів би того, коли по-щирості, але в нас складніші обставини, не знаю, як воно буде... А провалитися ми з тобою не маємо права, адже потратили цілих два роки на вечірку, мусимо скористатися нагодою.

— Само-собою!.. Їхав сюди і думав спитати тебе відверто, даруй, бо Оленка говорить, а я не вірю.

— Питай, чому ж...

— Ти таки справді щадиш Лесину незайманість їй наперекір?

— Так, — зітхнув Петро глибоко, — бо люблю і багну мати її за дружину в прийдешньому чистою й недоторканною. А без того не буду певний ніколи.

— Неземна ж краса! Таку схоплять із руками й ногами, як ти лиш замешкаєшся у нужді та заклопоті, брате!

— Кохання все здолає, брате! — зажурено відказав Петро.

— Хай так, але вона любить тебе, а ти її! Могли б пожити, поки не вирішите списатися офіційно, як подружжя. Мені було б зрозуміло, коли б ти мав когось на стороні. Чи може маєш?

— Не маю, брате, та й життя собі не уявляю без Лесі й університету, — змовк Петро. — Маю насолоду і від нашої витримки.

— Я, брате, не проти того, щоб ти любив і беріг цноту Лесі, але із цнотою вона не прив'язана до тебе так, як була б прив'язана без неї! Повір мені, я в цьому дещо шурупаю більше за тебе! Я проти того, щоб ти, здоровий і сильний, не брав від життя тобі належного, ощаджуючи Лесю може й для когось іншого, даруй за прикру правду! — прочулено сказав Бойко. — Оленка з нею листується і тримає руку на пульсі, тепер от запропонувала їй якось вирватися сюди до тебе, то подумай над сказаним мною і не осуди!

— Подумаю, — нестерпно схотів раптом Петро побути з коханою.

Далі говорили про різне, ділилися враженнями, обмінювалися чутками, обговорювали зустріч уже на екзаменах. Врешті Петро віддав Грицеві картки, щоб той переписав їх до приїзду Оленки завтра ввечері, і Бойко пішов утішений, а Янчук поніс свій пакунок до хати, щоб одразу взятись до читання. Спершу Міхновський, а потім і Донцов відкрили йому факт їх зв'язків із Леніним, намагання останнього їх завербувати, настановити на вселенскість пролетаріату.. Заснув Петро аж над ранок, залишивши собі чотири години для сну.

Прокинувся ще з більшою тугою за Лесею. Сказане Грицем засіло в душу, то поборюючи його власні аргументи, то пасуючи перед ними. Врешті таки вирішив для себе: «Коли що, знайду собі врешті якусь Фесю, а Лесю все-таки збережу, треба ж і батьків її привернути!»

Помившись, звично пішов перевірити поштову скриньку і — аж серце йокнуло! — побачив за склом листа. Був він від Лесі. Як і попередній, заплямлений сльозами, написаний її поганим почерком, що Петро вважав її єдиним ґанджем. Дівчина волала про кохання, від якого не мала чим розрядитися в глушині села, жалілася на часті навідування батьків і на рішення «конклаву» не посилати її більше до гуртожитку, бо й із дому можна ходити всього за сорок п'ять хвилин, як перевірив батько. Сумним був лист, але кінчався радісною допискою: «Були мати, розказали, що батько в понеділок рано їдуть на три дні до Харкова за шкірами для ательє. Отож, бабусі скажу, ніби піду додому, щоб мати не були одні, а насправді прийду до тебе і ми переночуємо в гуртожитку, якщо погодиш із комендантом. Не вийде в понеділок, буде у вівторок, але вже не в середу. Отож, до зустрічі, мій прекрасний світе! Моє сонце! Моє життя! Повторюю твою постійну приповідку: „Любов здолає все!“ Твоя!»

Як не пінилося в Петровій душі кохання, збігаючи в кипінні, та повідомлення про заборону на проживання Лесі в гуртожитку неабияк настрахало його. Сховавши листа, Янчук пішов на роботу таки окриленим і обнадіяним скорою зустріччю з Лесею, подумавши, що все якось та улаштується.