Прибутні люди

—Ах ти ж козачок, — кривлячись од болю, посміхнувсь Гілько. — Таки босий ходиш?

—Вас били, вуйку?..

—Тсс… — приклав до спухлої губи пальця Гілько. — Ішов низом, послизнувся на мокрому й упав на пеньок прямо писком.

Нечутно підійшла до них вуйна Ганка, сплеснула в долоні, сказала:

—Йой, який же ти необачний, Гільку? Чого ж ти під ноги не дивишся? Он які басамани понабивав собі.

А увечері, коли вже погасили світло й Василько засинав, почув він крізь сон Гількове:

—Сказав: «Іди, подумай. А це тобі на дорогу, щоб краще думалося». І сунув мені в писок кулаком. Добре, відхитнувся трохи, а то б і зубів не визбирав.

—От звірюки! — батькове. — І сього разу носаками били?

—Ні. Тільки кричали. У дві горлянки. І спати не давали три дні й три ночі. Я зарікся: викликатимуть ще, не піду більше власною волею.

—Поведуть, ироди проклятущі… —Батогове. А далі Василько вже не чув нічого.

Уранці Гілько голився, сичав од болю, зачіпаючи бритвою розбиту верхню губу. Василькові очі зустрілися з карими Гільковими. Він підморгнув Василькові:

—В обід граємо в м’яча. Згода?

—Зго-ода…

—Ти вже зовсім змалився, — сказала вуйна.

—М’яч, мамо, то є здоров’я, спорт! — одмовив Гілько.

І вони грали. На моріжку за брамою. М’яч був великий, ручний, і треба було не давати йому впасти на землю, переймати долонями, підбивати вгору, до напарника. Василько вперше бачив такий великий гумовий м’яч. Він так легко, так пружно, з бухканням відлітав од долонь. Його можна було брати розкритими долонями, і тоді він терпко бивсь об них, а можна, коли вмієш так, як Гілько, приймати напівзігнутими пальцями м’яко і майже нечутно. Гілько вправлявся з м’ячем красиво, його струнке гнучке тіло було слухняне, воно спритно міняло позиції, і м’яч наче був прив’язаний до Гількових рук і не падав на землю. Василько часто «мазав», Гілько його підучував на ходу, підбадьорював, і вони удвох зчиняли такий галас, що кури розліталися від них, як од вихору, забивалися під лісу. Батіг дивився на се, попихкуючи люлькою, казав:

—Витопчете всю траву. Може б наросло коли корову прип’ясти, так два гевали тут від рання до вечора гопака бісового тнуть.

—Байдуже, тату! Ми тепер маємо пастуха, він найде свіжу траву для маржинки. Правда, Васильку? — сміявсь Гілько.

—Правда!

Вони й не помітили за грою, як до них під’їхала натачанкою, впряженою в однокінь, якась золотоволоса панна. Кинувши поводи, вона легко зіскочила на мураву, привіталася. Гравці облишили м’яч, задивилися на панну.

—Я хотіла бачити пана шевця, — сказала панна.

—О, я до послуг панни, — широко посміхнувсь Гілько, показуючи білі міцні зуби, які чудом убереглися від кулака якогось енкаведешника. Але ж Гілько — спритний хлопак, устиг одхилитися. І з розпухлим носом і розбитою губою він, однак, був красивий парубок, смагляве тонке його обличчя зрожевіло від гри в м’яча, карі очі розхмарилися.

—Виджу, цо в пана шевця мало роботи? — спитала панна з польським акцентом. Вона була синьоока, золотаве волосся хвилями спадало їй на плечі й гарно обрамляло біле з ніжним овалом обличчя. Василько задивився на панну, аж рота розкрив. Він ще зроду не зустрічав такої краси.