Вокс

Розділ дев’ятий

Двоє Найвищих Академіків

Глибоко посаджені Кулькапові очі сяяли втіхою.

— Руку, хлопчику мій коханий, я несказанно радий бачити тебе живим і неушкодженим, — вигукнув старий професор, лагідно плескаючи хлопця по плечу.

Вокс, уже схилений над мармуровою стільницею, мурмотів щось собі під ніс і, погойдуючись туди-сюди, розглядав віддзеркалене небо.

— Ми чули, ніби ти впав на Осип-Місто, — провадив Кулькап. — Звісно, всі боялися найгіршого. — Професор сумно усміхнувся. — Що з тобою сталося?

— Мені ще й досі голова йде обертом — ніяк не збагну, що то було, — відповів юний бібліотекар. — Ох, Найвищий Академіку, пане, я вже… Я вже думав, що більше не побачу жадного бібліотекаря!

Кулькап заспокійливо торкнувся його руки.

— Тепер уже не варто хвилюватися. Мабуть, тобі довелося чимало пережити. Але тепера біля тебе я, і незабаром усе налагодиться, повір мені.

Рук кивнув, шморгнув носом і спробував опанувати себе.

— Я і справді впав на Осип-Місто, — зазначив він. — Щось ударило в «Грозовий шершень», коли я здійснював досвітнє патрулювання. Розлігся страхітний гуркіт… — Голос йому урвався.

— А далі? — запитав Кулькап. — Як ти опинився тут?

Рук легенько потрусив головою, аби позбутися отих усіх дивовидь, що миготіли йому перед очима: скельний упир, риби-болотниці та лісові вовки, Підземний палац і ловецька яма, їзда в чортопхайці й ринковий майдан… — Довга історія, — промовив він нарешті й винувато усміхнувся.

— Гаразд, Руку, хлопчику мій, у бібліотеці тобі не бракуватиме часу розповісти про все, — кивнув головою Кулькап. — А поки що я мушу приділити увагу нашому тілистому другові. Він прислав у Велику бібліотеку дивного листа, де попросив терміново звести його з бібліотекарським представником. Листа передано з палацу одному з наших агентів у Нижньому місті, й наші експерти визначили, що то не підробка. — Кулькап помовчав. — Тоді ми нашвидкуруч провели нараду, де було погоджено, що від бібліотекарів буду я — на правах законного Найвищого Академіка. Крім того, — додав Кулькап, — мені страх кортіло побачити, що сталося з моїм колишнім колегою. Бо відколи востаннє перетиналися наші стежки, вже багато води втекло…

Тим часом у далекому куті темної палати, де панував неймовірний розгардіяш, Вокс відірвався від свого Ока.

— Час не стоїть, — почувся його роздратований голос. — Сподіваюся, в моїй цидулці це ясно сказано?

— Авжеж, Воксе, ясніше не скажеш, поспішив відповісти Кулькап і підійшов до огрядної туші. — Що сказано, то сказано. Але без жадних пояснень.

Рук зачудовано дивився на двох академіків, що стояли лицем до лиця. Один — хворобливо гладкий, другий — світить ребрами. Перший зодягнений у вогненну, хоч і в плямах, мантію з гаптованого оксамиту і шовку з китичками, другий — у звичайну брунатну хламиду, пошиту з грубого, чи не сирового полотна. Схожості між ними було не більше, ніж між крейдяною паличкою і головкою сиру. Навіть медальйони на шиї різні: Воксів — потьмянілий і зашмульганий, Кулькапів — до блиску начищений і яскравий, як сяйво його веселих очей. Вокс так і прикипів до нього поглядом.

Кулькап усміхнувся.

— Бачу, ти примітив печатку Старого Санктафракса, — сказав він. — Ґречні бібліотекарі вручили її замість тої, що ти в мене поцупив.

Вокс набундючився. Рук відчував, як між ними наростає напруга.

— Воксе, Воксе, який тебе ґедзь укусив? — спокійно провадив Кулькап. — Якби скласти докупи твої таланти і мою проникливість, ми могли б звести Санктафракс із руїн. Разом, у супрязі…

— У супрязі! — рикнув Вокс. — Ти просто ганявся за славою, а я тяг лямку. Що ти день і ніч торочив? Ага! — ляснув він себе по лобі й глузливо забубонів: — Усі рівні між собою, всі ми одне ціле — землезнавці й небознавці, професура й учні, навіть нижньомістяни. — Він посварився пухким пальцем на Кулькапа. — Та це ж пряма дорога до розору. Ваші переконання нічого не принесли б, окрім шкоди.