Усі вогні ­— вогонь [uk]

Кілька недовгих годин я пив з повної чаші тутешнього, щасливого часу, переконуючись, що страх минув і я вернувся під моє небо, до гірлянд і статуй. Танцюючи в круглій залі біля Пале-Рояль, я скинув з плечей останній тягар міжчасся і вернувся в краще життя, де нема ні Ірминої вітальні, ні садка, ні жалюгідних утіх Галереї Гуемес. І невдовзі, базікаючи з Кікі, Жозіан і господарем і слухаючи про те, як помер південноамериканець, і пізніше я не знав, що це відстрочка, остання милість. Вони говорили про нього насмішкувато і недбало, ніби про якийсь із тутешніх курйозів, прохідну тему, і про смерть його в якомусь готелі згадали мимохідь, і Кікі зацокотіла про майбутні бали, і я не зразу міг розпитати її докладніше, сам не розумію чому. Все ж дещо я узнав, наприклад, його ім’я, чисто французьке, яке я одразу забув. Узнав, як важка хвороба звалила його на одній з вулиць Монмартра, де у Кікі жив друг. Узнав, що він був самітником, і що горіла свічка серед книжок і паперів, і друг його забрав кота, а хазяїн готелю на все те страшно сердився, бо в цей час чекав своїх тестя і тещу, і лежить він у безіменній могилі, і ніхто про нього не пам’ятає, і скоро будуть бали на Монмартрі, і що схопили-таки Поля-марсельця, і пруссаки справді зарвалися, пора їх провчити. Я відривався, мов квітка від гірлянди, від двох смертей, таких симетричних, на мій погляд, — смерті південноамериканця і смерті Лорана. Один помер у готелі, другий розчинився в марсельці, і смерті зливалися в одну, і стиралися назавжди в пам’яті тутешнього неба. І вночі я думав ще, що все тепер покотиться знову як раніше, до того, як усе захопив страх: і володів Жозіан у маленькій мансарді, і ми обіцяли одне одному гуляти разом влітку і ходити в кав’ярню. Але там, унизу, було холодно, і загроза війни гнала на біржу, на службу о дев’ятій ранку. Я переломив себе (бо гадав тоді, що це потрібно), і перестав думати про віднайдене небо, і, пропрацювавши весь день до нудоти, повечеряв з матір’ю, і радий був, що вона задоволена моїм станом. Весь тиждень я бився на біржі, забігав додому поміняти сорочку і знову промокав наскрізь. На Хіросіму упала бомба, клієнти зовсім показилися, я бився, як лев, щоб врятувати знецінені акції і знайти бодай один певний курс у світі, де кожен день наближав кінець війни, а у нас диктаторський уряд ще намагався поправити непоправне. Коли війна закінчилася і в Буенос-Айресі ринули на вулиці юрми, я подумав, чи не взяти мені відпустки, але поставали все нові проблеми, і я саме тоді обвінчався з Ірмою (у матері був серцевий напад, і родина, не зовсім безпідставно, винуватила в тому мене). Я знову і знову думав, чому ж, якщо там, у галереях, страху більше немає, для нас із Жозіан все не знаходиться часу зустрітися знову і поблукати під нашим гіпсовим небом. Певне, мені заважала сім’я і служба, і я тільки іноді у вільні хвилини ходив розважитися в галерею Гуемес, і дивився вгору, і пив каву, і все невпевненіше думав про вечори, коли я зразу, блукаючи, потрапляв в інший світ і заставав Жозіан у сутінках, на розі. Я все не хотів визнати, що вінок сплетено і я не зустріну її ні в завулках, ні на бульварах. Кілька днів я думаю про південноамериканця і, неохоче про нього згадуючи, втішаюся трохи, ніби він убив і нас з Лораном, коли помер сам. Я слушно заперечую собі — все не так, я сплутав, я ще вернуся в галереї, і Жозіан здивується, що мене довго не було. А поки що я п’ю мате, слухаю Ірму (їй у грудні родити) і думаю досить мляво, голосувати мені за Перона чи за Тамборіні, чи кинути порожній бюлетень, чи залишитися вдома і дивитися на Ірму або на рослини в садку.