Усі вогні ­— вогонь [uk]

Потроху я переконувався, що часи настали погані і, поки Лоран і пруссаки так сильно нас тривожать, життя у галереях уже не буде таким, як було. Мати, напевне, побачила, що я спав з лиця і порадила пити якийсь тонік, а Ірмині батьки (вони мали будиночок на острові на річці Парана) запросили мене відпочити і пожити здоровим життям. Я відпросився на півмісяця і неохоче поїхав до них, заздалегідь упереджений щодо сонця і комарів. Першої ж суботи під якимсь приводом я вирвався до міста і пішов, як по хвилях, розм’яклим асфальтом. Від цієї дурної прогулянки залишився все ж принаймні один приємний спомин: коли я ввійшов до галереї Гуемес, мене огорнув запах кави, міцний, майже забутий запах, — в галереях пили слабку, підігріту. Я зрадів і випив дві чашки без цукру, смакуючи, обпікаючись і нюхаючи. Потім, до вечора, все пахло інакше: у вогкому повітрі, ніби вода в колодязях, стояли запахи (я йшов додому — обіцяв матері повечеряти з нею разом), і з кожним колодязем запах був різкіший, зліший, пахло милом, тютюном, кавою, друкарською фарбою, мате, пахло страшенно, і сонце з небом ставали чимдалі зліші й сухіші. Розсердившись, я забув про галереї на кілька годин, а коли вертався через Гуемес (невже це було в ті півмісяця? Мабуть, я сплутав дві поїздки, а, власне, це байдуже), марно чекав, що мені в обличчя ударить радісний аромат кави. Запах став звичайним, змінився солодкуватим смородом тирси і несвіжого пива, що сочився з тутешніх барів — можливо, тому, що я знову хотів зустріти Жозіан і навіть сподівався, що страхам і снігопадам нарешті настав край. Здається, саме в ті дні я почав підозрювати, що все пішло інакше, що бажання змаліло, і колишній ритм не виніс мене до Галері Вів’єн, а може, я просто вернувся на острів, щоб не засмутити Ірму, — навіщо їй знати, що єдиний мій відпочинок зовсім не з нею? Потім знову не витримав, поїхав до міста, ходив до знемоги, сорочка прилипла до тіла; я пив пиво і все чогось чекав. Виходячи з останнього бару, я побачив, що, повернувши за ріг, потраплю туди, і зрадів, і втомився, і невиразно відчув, що справи кепські, бо страх тут панував, як і раніше, судячи з облич, з очей і голосу Жозіан, що стояла на своєму розі, коли вона чи то скаржилась, чи вихвалялась, що сам господар обіцяв оберігати її; пам’ятаю, що між двома поцілунками мені вдалося помітити його в глибині галереї, в довгому сірому плащі, що захищав від мокрого снігу.