Божі воїни
- Автор: Сапковский Анджей
- Серия: Сага про Рейневана #2
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: Зелений Пес. Гамазин
- ISBN: 966-365-101-6
- Переводчик: Андрій Поритко
- Жанр: Альтернативная история
Электронная книга - «Божі воїни». Краткое содержание книги:
«Божі воїни» — друга книга трилогії про Рейневана, продовження роману «Вежа блазнів».
Спекотного літа 1427 запах крові стояв у Празі. Папська булла перетворилася на вогонь та меч для гуситів, які, назвавши себе божими вошами, стали на криваву стежку війни. Релігійна війна в центрі Європи залишає по собі згарища й купи трупів. І звісно, не обминає Рейневана, сміливого воїна, але безталанного коханця. Майстер потрапляти в халепи та скрутні ситуації, Рейневан все-таки виходить сухим з води — волею провидіння та завдяки допомозі товаришів. Разом із Божими воїнами він веде боротьбу за істинну віру, мститься за кривди та несправедливість. І нарешті знаходить справжнє кохання…
Природа не відреагувала. Утопник покрутився трохи між трав, попорпався у болоті, врешті-решт вирушив під гору, у бік лісу. І потрапив прямісінько в пастку. Скрекотнув, побачивши перед собою насипане з піску півколо. Наблизив пласку ступню — і зі здивуванням відсмикнув її. Раптом збагнув, у чому справа, голосно заквакав й обернувся, щоб утікати. Але вже було пізно. Залізноокий вискочив із заростей і замкнув магічне коло висипаним із мішка піском. Замкнувши, всівся на пеньку.
— Доброго вечора, — чемно сказав він. — Я хотів би порозмовляти.
Утопник — залізноокий уже бачив, що це створіння правильніше називати водяником, — кілька разів спробував перескочити через магічне коло, безрезультатно, ясна річ. Змирившись з долею, він енергійно потрусив пласкою головою, причому з його вух вилилося багато води.
— Брекк-рек, — заскрекотів він. — Брекк-рекекекс.
— Виплюнь мул і повтори, будь ласка.
— Брекекґрег-ґрег-ґрег.
— Ти робиш ідіота із себе? Чи з мене?
— Куакс-квааакс.
— Шкода таланту, пане водянику. Ти мене не обдуриш. Я прекрасно знаю, що ви розумієте і вмієте говорити по-людськії.
Водяник закліпав подвійними повіками і розкрив рота, широкого, як у ропухи.
— По-людськи… — забулькав він, плюючи водою. — По-людськи — авжеж, так. Але чого б це я мав би балакати по-німецьки?
— Один-нуль на твою користь. По-чеськи може бути?
— Чому б і ні?
— Як тебе звати?
— А як я тобі скажу, то ти мене випустиш?
— Ні!
— То йди до сраки.
Якийсь час панувала тиша. Її порушив залізноокий.
- Є, - лагідно почав він, — одна справа, яку треба залагодити, пане водянику. Я хочу, щоб ти мені щось дав. Ні, не дав. Скажімо так: дав доступ.
— До гівна я тобі дам доступ.
— Я й на мить не припускав, — усміхнувся залізноокий, — що ти згодишся відразу, і передбачав, що над цим доведеться попрацювати. Я терплячий. Маю час.
Утопник підскочив, затупотів. З-під його плащика знову полилася вода, видно, він мав там чималий її запас.
— Чого ти хочеш? — заскрекотів він. — Чому ти мене мучиш? Що я тобі зробив? Чого ти від мене хочеш?
— Від тебе — нічого. Радше від твоєї дружини. Вона, зрештою, чує нашу розмову, вона он там, біля самого берега, я бачу, як заворушився очерет і задрижало латаття. Добрий вечір, пані водяникова! Не йдіть, будь ласка, ви будете потрібні!
З-під берега почувся плюскіт, ніби пірнув у воду бобер, водою пішли кола. Упійманий утопник голосно загудів, немов болотяний бугай, коли той трубить, засунувши дзьоб у болото. Потім сильно розчепірив зябра і видобув із себе гучний скрекіт. Залізноокий безпристрасно спостерігав за ним.
— Два роки тому, — сказав він спокійно, — у місяці вересні, який ви називаєте Мхеанх, тут, на Сціборовій Вирубці, сталися напад, бійка і вбивство.
Водяник знову надувся, пирснув. Із зябер щедро дзюркнуло.
— А мені що до того? Я не лізу до ваших афер.
— Жертви, обтяжені каменями, кинули у цей ставок. Я впевнений, бо ніколи не буває інакше, що котрась із жертв ще жила, коли її кидали у воду. Що вмерла тільки тому, що потонула. А якщо це було так, то вона там у тебе, на дні, у твоєму rehoengan, підводному лігві та скарбниці. Вона там у тебе у вигляді hevai.
— У вигляді чого? Не розумію.
— Але ж розумієш. Hevai того, хто потонув. Маєш її у скарбниці. Пошли по неї дружину. Накажи, нехай принесе.
— Ти тут нісенітниці верзеш, людино, — перебільшено захрипіла істота, — а в мене зябра висихають… Я задихаюся… Вмираю…
— Не намагайся робити з мене дурня. Ти можеш дихати атмосферним повітрям так само довго, як рак, нічого тобі не станеться. Але коли зійде сонце і здійметься вітер… Коли в тебе почне репатися шкіра…
— Ядзька-а-а! — загукав водяник. — Неси сюди hevai. Знаєш яку!
— То ти й по-польськи говориш.
Водяник закашлявся, дзюркнув водою з носа.
— Дружина полька, — неохоче відповів він. — З Гопла. Ми можемо порозмовляти серйозно?
— Звичайно.
— То послухай, смертний чоловіче. Ти правильно здогадався. З тих шістнадцяти, яких тоді тут побили і покидали у став… Один, хоч неслабо подірявлений, ще був живий. Серце билося, він ішов до дна у хмарі крові і бульок. Набрав у легені води й помер, але… про це ти також догадався… я встиг опинитися біля нього, перш ніж це сталося, і в мене є його… Є hevai. Якщо я тобі її дам… Пообіцяєш, що ти випустиш мене?