Божі воїни
- Автор: Сапковский Анджей
- Серия: Сага про Рейневана #2
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: Зелений Пес. Гамазин
- ISBN: 966-365-101-6
- Переводчик: Андрій Поритко
- Жанр: Альтернативная история
Электронная книга - «Божі воїни». Краткое содержание книги:
«Божі воїни» — друга книга трилогії про Рейневана, продовження роману «Вежа блазнів».
Спекотного літа 1427 запах крові стояв у Празі. Папська булла перетворилася на вогонь та меч для гуситів, які, назвавши себе божими вошами, стали на криваву стежку війни. Релігійна війна в центрі Європи залишає по собі згарища й купи трупів. І звісно, не обминає Рейневана, сміливого воїна, але безталанного коханця. Майстер потрапляти в халепи та скрутні ситуації, Рейневан все-таки виходить сухим з води — волею провидіння та завдяки допомозі товаришів. Разом із Божими воїнами він веде боротьбу за істинну віру, мститься за кривди та несправедливість. І нарешті знаходить справжнє кохання…
Він повернув у Хмільні підсіння, потім у Замкову вулицю, прямуючи до підвалля[127] при Гродській брамі. Невдовзі він побачив мету своєї подорожі — вивіску пивниці “Під Червоним Грифом”.
— Ти гарно співав, Тибальде, — почув він за спиною. Голіард відхилив каптур, досить виклично подивився просто в очі кольору заліза.
— Дві години, — з докором промовив він, — я чекав на вас після меси під фарою. Ви не зволили показатися.
— Ти гарно співав, — залізноокий, сьогодні в мендикантській рясі мінорита, не визнав за потрібне виправдовуватися чи вибачатися. — Гарно, клянуся душею. Тільки трохи небезпечно. Ти не боїшся, що тебе знову в тюрму запроторять?
— По-перше, — закопилив губу Тибальд Раабе, — pictoribus atque poetis quodlibet audendi semper fuit aequa potestas {13}. По-друге, а як іще я можу працювати задля справи. Я не шпигун, який криється в пітьмі або під чужим одягом. Я агітатор, моя справа — йти межи люди…
— Добре, добре. Інформація.
— Сядьмо десь.
— Конче тут?
— Тут пиво найліпше.
— Тих чорних вершників, про яких ви запитували, — розповів голіард, коли вони всілися за стіл, — у Шльонську бачили багато разів. Зокрема, цікава річ, їх бачили як під Стшеліном, коли було вбито пана Барта, так і поблизу Собутки, коли загинув пан Чамбор з Гейссенштейна. У першому випадку бачив недоумок пастух, у другому — п’яний органіст, тож, як легко здогадатися, жодному з них не повірили. Більш вірогідними я вважаю конюхів і машталірів пані Дзержки де Вірсінг, торговки кіньми, кортеж якої лицарі в чорних обладунках атакували і розгромили під Франкенштейном. С багато свідків цієї події. Цікаві речі розповідають і слуги Інквізиції…
— Ти розпитував слуг Інквізиції?
— Та що ви. Не сам. Через довірених осіб. Слуги вибовкали, що папський інквізитор, велебний Гжегож Гейнче, вже принаймні два роки провадить інтенсивне розслідування у справі якихось демонічних вершників, що роз’їжджають по Шльонську на чорних конях. Навіть назви попридумували: “Рота Смерті” або, по-біблійному, “Демони полуденної пори”. А ще на них кажуть… “Месники”. Але так, щоб інквізитор не чув. Бо вже давно стало зрозуміло, що Рота Смерті вбиває людей, яких підозрюють у сприянні гуситам, у торгівлі з ними, у постачанні їм продовольства, зброї, пороху, свинцю… Або коней, як це робила щойно згадувана Дзержка де Вірсінг. “Тому Чорні лицарі — це наші союзники, а не вороги, — шепчуться за спиною інквізитора його люди. — Нащо їх вистежувати, нащо їм заважати? Завдяки ним у нас менше роботи.”
— А напад на колектора, який віз податок? Призначений, як-не-як, для війни з гуситами?
— Невідомо, чи на збирача податку напала саме Рота. Про цю справу нічого не відомо.
Залізноокий досить довго мовчав.
— Мені цікаво, — нарешті сказав він, — чи хтось міг вижити після цього нападу.
— Не думаю.
— Ти вижив.
— Я, — Тибальд Раабе злегка усміхнувся, — маю досвід. Безперервно або переховуюся, або втікаю, так часто, що я вже виробив у собі інстинкт. Відколи я покинув краківську альма-матер заради мандрівки, лютні й пісні. Знаєте, як воно є, пане Влк: поет — це як диявол у жіночому монастирі, завжди все саме на нього звалять, його ж таки у всьому звинуватять. Треба вміти втікати. Інстинктивно, як сарна, як тільки щось, не думати, а відразу драла. Зрештою…
— Що зрештою?
— Мені тоді, на Сціборовій Вирубці, неабияк пощастило. Мене мучила срачка.
— Що?
— У кортежі була панянка, я казав вам, лицарська донька… Не міг я близько від неї, соромно… Тож я пішов випорожнитися далеко, в очерети, до самого озерця. Коли стався напад, я втік через мочар. Нападників навіть не бачив…
Залізноокий довго мовчав.
— Чому, — нарешті запитав він, — ти не сказав мені раніше, що там було озерце?
Утопник був дуже чуйний. Навіть мешкаючи в загубленому серед борів озерці біля Сціборової Вирубки, на пустирищі, де практично не було шансів кого-небудь зустріти, він поводився надзвичайно обережно. Виринаючи, він здійняв не більшу хвилю, ніж риба. Якби не те, що водна гладінь була рівнесенька, як дзеркало, залізноокий, що зачаївся в кущах, міг би взагалі не помітити, як розходяться кола. Вилазячи на берег, створіння ледь-ледь хлюпнуло, ледь-ледь зашелестіло, можна було би подумати, що це видра. Але залізноокий знав, що це не видра.
Будучи вже на сухій землі й переконавшись, що йому ніщо не загрожує, утопник набув упевненості в собі. Він випростався, затупотів великими ступнями, підскочив, у підскоку вода й намул щедро і з плюскотом полилися з-під його зеленого плащика. Уже зовсім осмілівши, утопник псикнув водою із зябер, розтулив жаб’ячу пащеку і голосно заскрекотів, повідомляючи навколишню природу про те, хто тут хазяїн.
127
Місце під міськими стінами, валами.