Мотря

— Я не трубадур, Мотре, любовних пісень не стану тобі співати, я зі шаблею козак, але по щирості кажу тобі те, що й перше казав, серце віщує мені, що ти таки будеш моєю. Спитаймо ворожби.

— Себто як?

— А хоч би так, що як перша звірина перебіжить по твоїм боці, то по-твойому буде, а як по моїм, то буде так, як я говорю.

— Добре.

Нагнали коней. Чуйкевичеві серце забилося живіше в груди. Що він зробив? Це ж не гідне козака, а до того і небезпечне. Як який зайчик стрибне тепер по Мотринім боці, то вона впевниться, що і правда на її боці, та навіть неї гляне на нього, на канцеляриста Івана Чуйкевича.

Але, на його щастя, майже в цю саму хвилину у віддалі кількох кроків попри його коня шульнув перестрашений сернюк. Випередив їх, перебіг дорогу і блискавкою зник між деревами в лісі.

— Бачила, Мотре? — спитав Чуйкевич.

Не відповіла нічого.

— Бачила?

— Так... Але він перебіг нам дорогу.

— Це вже інше діло. Про це ми не питали долі.

— Не вірю ворожбам. Що спільного між нашою долею, а між отсим сернюком, котрого за хвилину, може, й уб'ють, а за кілька днів і подадуть на стіл, щоб угостити ясновельможного...

Тепер Чуйкевич мовчав, думаючи над тим, що дійсно ніякої злуки між сернюком і ними бути не може. Це смішно. Але все-таки рад був, що на його стало.

Нараз Мотря спинила коня і повернулася до нього:

— Знаєш, що?

— Що?

— Коли ти такий певний, то лиши мене в спокою і здайся на волю судьби. Маю бути твоєю, так буду.

— Ніби положився на воду, і хай тебе несе.

— Нехай несе!

— Чому ж то так?

— Так краще — для тебе і для мене.

— Не буду бентежити тебе.

— Така вже моя вдача. Ти бачиш, яка я. Все люблю робити наперекір другим і собі.

— Розумію. Але ж, Мотре, будь справедлива і не кидай каменем у мене, коли я не завинив. Я ж тобі не накидувався, кажу тобі, з власної волі до Ковалівки не приїхав.

— Я вже це чула від тебе. Не шукай мене, оминай, ніби мене нема. Добре?

— Га, що ж, хай буде, як ти хочеш.

— Їдьмо.

— Ні, краще зсядемо з коней і підемо до твойого батька. Коні віддамо по дорозі якому "чурі". — Це слово вимовив Чуйкевич з притиском.

— Чому ж то так?

— А тому, що я покинув генерального суддю, не попрощавши його, і він, мабуть, мене дожидає. Ну, так іди до нього. А ти сама поїдеш? Ні, так не буде.

— Чому?

— Бо я сказав, що самої тебе не пущу. Кріпкий на словах, як скала.

— Не тільки на словах, Мотре... Це одно, а друге, що краще буде, як ти додому з батьком у колясі приїдеш.

— Гадаєш, мати не буде гніватися на мене?

— Гадаю, Мотре.

— То ти ще моєї мами не знаєш. Я її нічим не догоджу. Але, якщо має бути мир поміж нами, хай буде. Ти обіцяв послухати мене, так тоді і я вволю твою волю. Злазім!

Ще вона того й недомовила, як Чуйкевич зіскочив, підбіг до Мотриного коня, одною рукою вхопив його за вудила, а другою обшмив її за пояс.