Мотря
- Автор: Лепкий Богдан Сильвестрович
- Серия: Мазепа #1
- Язык: украинский
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Мотря». Краткое содержание книги:
Головний герой усіх п'яти повістей — український гетьман Іван Мазепа (1639–1709), кінцевою метою політики якого було утвердження державності України.
У цій книзі оповідається про кохання юної красуні Мотрі — дочки генерального судді Кочубея, пізніше страченого Мазепою, — і старіючого гетьмана. Дія відбувається на тлі важливих історичних подій.
Внесок Богдана Лепкого до української літературної спадщини важко переоцінити. Його неперевершені твори «Мотря», «Цвіт щастя», «Полтава» та ін., близько 30 збірок поезій, а також публіцистичні статті, дитячі казки та поеми стали справжнім надбанням української культури.
— Сідай, — сказав генеральний суддя, — і наливай склянки. Заки таких гостей гостити, треба перше самому вуса замочити, щоб не сміялися після, що в Кочубея навіть доброго пива немає.
Пивовар з німців, що на Україні вже не один бровар збудував, присів на дзиґлику і нетерпеливо дивився на лице Кочубея, котрий звільна тягнув продукт з українського хмелю і ячменю, мляскаючи голосно язиком.
— Нічого, можна пити. А багато ти його зварив?
— Хватить, ваша милосте, хватить.
— Уважай, бо досить козацька матня глибока, але шлунок ще бездонніший. Ось глянь, що там написано: "Чоловік не свиня, більш відра не вип'є". Достосуйся до того. До гетьманського стола приготуй декілька бочівок із тої верстви, що найліпша в кадці. Ти вже це розумієш краще від мене. Вчити тебе не треба. Іди, а поклич мені столового.
Так по черзі пересувалися крізь Кочубеєву "святиню" всі достойники його гостерадісного двора.
З ними він дуже уважно, основне й усеєторонно обговорював кожду дрібничку, щоб, хрань Боже, не осоромити себе перед киянами, бо вони там при дворі добре вигострили собі язики.
Як відійшов останній, стаєнний, Кочубей встав і перехрестився:
— Господи, чи мав ти коли гетьмана в гостях?
ДІАНА
Генеральний суддя їхав на лови у колясі.
Воно, може, й дивно комусь здається, але пощо ж такій шановній особі герцювати, як молодому козарлюці, на баскому коні?
Колись і Кочубей любив ту панську забаву, нині вона хіба нагадує йому колишні молоді літа.
Їде, щоб допильнувати діла і щоб можна було похвалитися, що, мовляв, сам Кочубей натовк звірину для гетьманського стола.
І Чуйкевича просив, щоб сідав біля нього. Будуть дорогою балакати зі собою. Добре балакається у лісі під шум дерев, як легкий вітрець повіває і холодить твоє спечене чоло.
Але козак соромився сідати в колясу. Він їхав поруч на своїм улюбленім коні і перекидався словами з паном генеральним суддею, бо про розмову на тій лісовій дорозі годі було й гадати.
— Боже ти мій! — кричав суддя, підскакуючи на подушках за кождим разом, як колеса перевалювалися через грубе коріння, що, ніби велетенські гадюки, повилазило з нор на дорогу і вигрівалося до сонця. — Боже ти мій! Як колись любив лови! А нині? Коли б не гетьманська гостина, найрадніше сидів би в хаті.
— На кождий вік буває свій лік, — відповів Чуйкевич.
— А на мій вік найкращий лік — відпочинок. Так відпочивати не дають.
"Не дає Любов Федорівна", — погадав собі Чуйкевич.
— Великого труду стоїть отсей мій судейський чин. І іконів не хочеш покривдити, і з совістею в згоді чоловік жити рад би.
— Incidit in Scillam, qui vult vitare Charibdim [17], — замітив Чуйкевич, бо наші любили пописуватися латиною.
— Між молотом і наковальнею, — нарікав Кочубей, — і рад би вискочити з тієї кузні, та годі. Не козацьке діло уступати з поля бою. Треба тягнути лямку, поки не викопають ямку.
Нараз коляса так високо підскочила, що пан генеральний суддя мало не вилетів з неї і мало йому соболева шапка з голови не злетіла.
— Гов! — гукнув на візника, — кості мені розтрясеш, стій! Я злажу.
Спинився віз, спинив свого коня Чуйкевич, і Кочубей, піддержуваний чурою, виліз з коляси.
— Гу! — сказав, обтираючи хустиною лице. — Не привик ліс до панських коліс, нічого не порадиш! Треба нам трохи відпочити. Розстели, хлопче, килим на мураву, щоби ми наших шараварів не зазеленили, та подай чарку і пляшку, вип'ємо за здоровля зеленої діброви, а стрільці хай собі стріляють. Вночі, по ловах, збереться звірила на раду і скаже: добрий стрілець наш пан генеральний суддя, не одному заяцеві життя дарував, — го-го-го!
Він сміявся, аж гомоніла діброва; рад був, що не трясла ним коляса і що Любов Федорівна лишилася далеко. При ній він ніби спутаним почував себе. Жадного слова не пустила мимо. Все мала щось замітить, і, правду сказати, замітки її були справедливі. З головою жінка! З дурною жінкою біда, але ж і з мудрою важко — роби що хоч!
— "Мені з жінкою не возиться!" — затягнув Кочубей, пропиваючи до Чуйкевича. — "А тютюн та люлька козаку в дорозі знадобиться..." Погано, що про чарку забули в пісні, а була вона в нас, коли ще про люльку й не чували.
— Чи не краще, коли б її не було, — замітив Чуйкевич.
— Не кажи того. Без чарки іноді було би скучно нашому братові і дома і в дорозі. Дай Боже здоровля тому, що ці придумав. Мудра штука, о, подиви, як усміхається до нас.
На чарці мерехтіло сонце, і вона справді ніби всміхалася.