Поцілунок Лева
- Автор: Яворский Михаил Андреевич
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: Літературна агенція «Піраміда»
- ISBN: 966-8522-64-8
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Поцілунок Лева». Краткое содержание книги:
Війна очима головного героя далеко не така, якою описують її підручники з історії. Боротьба маленької людини - ось про що ця книжка, боротьба за життя, за волю, за завтрашній день, за проміння, яким сонце кожного ранку цілує її обличчя.
- Хай живе Україна! - вигукнув Богдан, коли ми підійшли до університету - теперішньої резиденції Тимчасового уряду.
Будівля університету тягнулася вздовж нижнього краю парку Єзуїтів. Як і суди та в’язниці, її звели за Австро-Угорщини. Побудували університет на доказ того, що імператор кохався в мистецтві та науках. Та будівля виглядала, як імператорський орел, що ось-ось здійметься у повітря. Її два крила розділяла центральна частина з високими іонічними колонами. Вона пережила й імператора, і його імперію. Коли наприкінці Першої світової війни імперія розпалась, велетенську гранітну статую Франца-Иосифа, що стояла навпроти університету скинули і викинули на смітник. Імперські емблеми замінили гербами щойно створеної Польської держави.
Два роки тому росіяни заміть польської символіки встановили червоні зірки і серпи з молотами. Тепер, коли росіяни дали драла, а німці ще не заявили своїх прав на будівлю, вона «належала нам». З фасаду, поруч із постатями трьох муз - правди, науки і влади
- майоріли жовто-блакитні стяги.
Нарешті Львів став «нашим». Ми були «вдома», у «власній хаті». Ми хутко рушили до університету. Здалеку було видно, як до нього заходять і виходять звідти якісь люди.
Біля входу стояли чотири вартові у таких-сяких уніформах, не дуже старші від нас із Богданом. Обличчя мали суворі, та привітні. Вони нагадали мені про наші «міліційні» часи. Фактично, один із них скидався на старшокласника з нашої школи. Мабуть, він впізнав нас, бо привітався першим: «СлаваУкраїні!» Це було привітання Організації, яким користувалися тільки її члени. Вперше почувши його отак відкрито, свобідно, ми гордовито відповіли одноголосно: «Слава вождеві!» - такою була офіційна відповідь Організації.
Однак... на ці наші слова чатові скривилися як середа на п’ятницю. Найвищий наставив на нас рушницю: «Ані руш! Руки вгору!» Інший вартовий подув у свисток.
Нас вмить оточили юнаки в імпровізованих уніформах. Вони схопили нас за руки і повели до будівлі. Я чув, як один із них, який поводився як головний, назвав нас «агентами Мельника». Богдан хотів щось сказати, либонь, запитати, хто такий Мельник, але йому наказали «стулити писок» - «побалакаємо в підвалі». Богдан спан-теличино глянув на мене, та я був ошелешений так само, як і він. Тільки мить тому ми почувались вільними господарями у власному місті, а тепер із нами поводяться, як з полоненими. Якби ж то наші поневолювачі були бодай росіянами, але ж вони наші! У них синьо-жовті пов’язки. Змова? Непорозуміння? Жорстокий жарт? Ми - «агенти Мельника»? Що він за один? Такі думки роїлися в моїй голові, але всі вони були марними. Коли ми зійшли вниз похмурими сходами, я не на жарт перелякався, бо один із наших поневолювачів встромив ключ у шпарину дверей підвалу - вони збиралися замкнути нас. Я почув холодний піт на долонях. Рефлективно крикнув: «Стійте! Що ви робите? Ми ж члени Організації! Ми ризикували життям під Совітами!»
Мій крик подіяв. Вони погодилися нас вислухати. Навзаєм вони проінформували нас про заплутані зміни у проводі Організації, про які ми з Богданом навіть не чули.
Організація, сказали нам, сягає корінням ще в Першу світову війну. Наприкінці тієї війни російському царатові на зміну прийшов комуністичний режим, а Польща, що ось уже сторіччя була під Австро-Угорщиною, здобула незалежність. Як наслідок - східна
Україна опинилась під російським комуністичним правлінням, а західна - під польським. Після Першої світової офіцери розгромленої української армії сформували таємний осередок, з якого наприкінці 20-х років утворилася ОУН. Вона мала метою звільнити Україну і від польської, і від російської окупації.
Щоб не втрапити до рук комуністів після поділу Польщі між Росією і Німеччиною 1939 року, провід Організації переїхав на польські землі, окуповані Німеччиною. Звідти вони тримали таємний зв’язок із мережею Організації на західній Україні.
Утім невдовзі провід, а разом із ним і Організація, розколовся на дві ворожі фракції, кожна з яких вважала іншу незаконною й намагалася здобути евентуально владу в Україні. Провідником однієї з фракцій був Мельник. її члени називали себе мельниківцями. Іншу фракцію очолював Банд ера. Її члени називалися бандерівцями.
Мельниківці, як нам сказали, прагнули співпрацювати з німцями, йшли на надто багато поступок. Натомість бандерівці, які були в більшості, «вели принципову, безкомпромісну політику з питань української незалежності».