Потойбiчне
- Автор: Стефаник Василь, Франко Иван Яковлевич
- Язык: украинский
- Жанр: Ужасы
Электронная книга - «Потойбiчне». Краткое содержание книги:
«Ґотична проза» – нова серія видавництва «Піраміда». І розпочинається вона антологією української ґотичної прози XX століття «Потойбічне». Упорядник Юрій Винничук не тільки помістив до антології твори класиків Івана Франка, Василя Стефаника, Богдана Лепкого, Михайла Яцкова, Гната Хоткевича, але й розшукав для цього видання маловідомі твори, які публікувалися у довоєнних та зарубіжних часописах, відкривши таким чином новий недосліджений пласт нашої літератури.
Скоро розпрощався із своєю спутницею і, прибитий, придавлений якоюсь нечуваною силою, прийшов до своєї темної хатинки десь аж на четвертому поверсі.
………………………………………………………………………………………………….
Страшно скрикував уночі й жалібно стогнав. Йому снилося щось повне незцілимої муки, повне страждань.
………………………………………………………………………………………………………
Тихий, маненький, запашний будуар. Світло м'яке, ніжне, квітки, екзотична зелень – і звуки, звуки, звуки… Вони не тут‚ вони десь‚ може не на землі навіть. Вони мов світло, розкидані всюди, ростуть з душі, хвилями охоплюють істоту… Рвонуть одразу розкішно блискучим акордом, тихо понесуться в далечінь, зачіпаючи відповідні струни серця, плескотом поетичної мрії залунають і прокинуться білими тінями десь далеко-далеко… В них і спокій терпіння та смерти, і радощі життя, і темрява сумної ночі, і пекучий погляд божевільних очей… А біля великого венеціянського вікна стоїть на тлі зірчастих небес чорна, дивно-прекрасна фігура, оточена, мов рабами, розкішними рослинами… То – вона… вона…
Лагідний оксамит закриває тіло, мов навмисне для того, щоб ярчіше блиснув у вічі сніжно-білий лебединий вигиб шиї. Великі круглі серги меркнуть своїм золотом перед дивним кольором ланит; нема дорогоцінного каміння, лише два діяманти впали униз із розкішних очей, дві перлини повисли там – і перлинам тим ціни немає… Ще не рвуть ридання тіла, ще не тремтить воно усе, мов бурею зігнуте, але зараз, зараз розіллється море пекучого болю, зараз зірветься з чарівних вуст безумний протест…
………………………………………………………………………………………………………
І піт холодний виступив у нього на чолі… Він прокинувся. Било й стукало у скроні, руки тремтіли, а душа боліла так, як ніколи ще…
Морем безмежним журби підіймалось чуття десь з глибин, рвуча скорбота розривала серце.
Дивився широко розкритими очима в повні темряви кутки кімнати, ловив вухом найменший звук – і знову засинав важким, мов камінь, сном, уривчасто дихаючи
………………………………………………………………………………………………………
…пишний баль. Мов високо-високо десь пливе вверху чийсь стан… Та фіґура оточена людьми, але люди ніби маліють коло неї – і вона одна, самотна, пливе у височині, сіючи світ сонця‚ блищучи навколо правдою краси. Біле, ткане ельфами й феями лісів убрання‚ розкішна гірлянда квіток через плече, антично зачісане волосся, а в руках мірт, зірваний закоханим янголом в небесних садах… Кожний крок дише царственим достоїнством і сіє дивні пахощі навкруги… І це вона… вона…
І мов з підземних царств яких, мов з глибокого повного болотяних сморідних парів багна якого… піднялось доверху зло… втілення зла… Дише воно убійним диханням, сипле палючими іскрами заздрощів. Озброєне воно в мідну сталеву кольчугу сліпих тенденцій, а в правій руці держить тонкий, як жало зміїне, кортик, в усю довжину якого отруйними кислотами випалені слова й речення благонравних матрон, жриць таємного культу розпусти… На кінці кортика блищить брудна якась, смердюча крапелина…То – осуд загальний, то короткозоре нахабство, то лайка п'яного, що зайшов до тихої оселі щасливих людей…
І повільно але безповоротно, як смерть, зростає воно підіймаючись усе вище й вище… За ним у першу голову батькова строгість з ферулою короткозорої глупоти в руці; там далі сонм родичів, кревних і близьких, і дальніх з чорними вишкіреними зубами, з кістлявими пальцями, простягнутими вперед. Ще далі – всілякі знайомі, ті, що знали, бачили, і вони теж хитають головами, плюють собі під ноги, а в той же час хижо і розпусно дивляться уверх, скосивши очі… А далі ще за ними – безконечний хвіст усіх «перших стрічних» хто гордо голову дере догори, хто аж підстрибує з висунутим язиком, хто удає спокійного – і ні одного, ні одного з них без задньої мислі!..
…Тихо підіймається рука з-під чорного плаща… наче рухається нетерпляча крапелина на кінці зміїного знаряддя… Все вище, вище кінець той… А вона в своїй гордій неприступності, в своїй царственій величності і не помічає навіть того…
Нараз… мов хижий звір єхидний стрибнув, мов блискавка блиснула – впала смердюча крапелина на дивну щоку богині…
Ах!..
І на тому місці – опалена чорна пляма… Брудними патьоками розбризкалась вона по божественному рум'янцю, пропалюючи слід за собою… Зачувся похоронний дзвін‚ радісне скигління огидливих голосів. Чорне знамено розвилось над головою і, тріпаючи полотнищами в задимленому повітрі, мов нахабно сміялось: ха… ха… ха…