Потойбiчне
- Автор: Стефаник Василь, Франко Иван Яковлевич
- Язык: украинский
- Жанр: Ужасы
Электронная книга - «Потойбiчне». Краткое содержание книги:
«Ґотична проза» – нова серія видавництва «Піраміда». І розпочинається вона антологією української ґотичної прози XX століття «Потойбічне». Упорядник Юрій Винничук не тільки помістив до антології твори класиків Івана Франка, Василя Стефаника, Богдана Лепкого, Михайла Яцкова, Гната Хоткевича, але й розшукав для цього видання маловідомі твори, які публікувалися у довоєнних та зарубіжних часописах, відкривши таким чином новий недосліджений пласт нашої літератури.
І невже то все не промовляє їй до душі, невже краса тих живих квітів не ворушить її естетичного чуття?.. Невже балачка про всяку там дурницю дає більше насолоди, ніж вдивлятися в ті мотиви, які примусили осих квіток переїхать з маґазина в сю кімнату… Та се все таке просте, беззмістовне і нецікаве було… Дивуюсь.
А я ж міркував, що кожну таємну думку мою розкажуть їй сі квіти красні, що кожне бажання моє, мов аромат сей, розворушить її серце, що я стану завдяки їм зрозумілішим, дорожчим і цікавішим для неї… Що вона вгледить і вчує той тихий шепіт моєї душі, ту пісню моєї любови, сьогодні, бо ж то сьогодні вона одірвалась од землі, од її буденщини і знеслась у просторінь ясного неба і безмежного бажання… А вона… вона…
Але що ж бо се я насідаюсь на неї? Може, вона добре все розуміє, але тільки по своїй соромливости і делікатности не показує виду, що знає, бачить і переживає се… То, певне, так!..
Я пішов поклопотатись про стіл. Накрили його у сусідній кімнаті. Сервіровка його мені подобалась. Здавалась зо смаком і красиво. Квіти, вина, тільки шість приборів – домашній інтимний стіл. Чудово!.. Можна б і просить, але я вчув звуки п'яніно. Вона грала… Я чув з експресії, з мотиву, з виконання, що грала вона з охотою, що бажала зробить вражіння. Вона, значить, була в розкішному настрою, почувала себе героїнею тут, і се було тим святом, якого сподівалась і жадала…
Але її свято не було моїм… Всі ті мелодії грались не для мене, не мене грів огонь її очей і не мене вабив за собою… Я, котрий купив своєю мукою се свято, сиджу отут з тарілками! Вона мене не шукає, не помічає моєї відсутности… Не помічає, бо я їй не потрібний…
І злоба росла в моїх грудях, і бажалось увійти туди і вигнать їх всіх з сих кімнат і одібрати в них можливість обкрадати мене, мою душу і серце… «Наш, наш, – казала, – празник». І святкує вона свято знущання наді мною, над моєю божевільною любов'ю… І ось тобі сподіваний день!.. Ось тобі твої плекані надії, твої мрії і все кохання!..
Замовкли звуки музики… Я увійшов до них і сказав їй, що стіл готовий…
– А сьогодні тобі найкраще вдались «Казки Гофмана»… Чудово виконала…
Але вона мене не чула і нічого не одмовила… Балакала там з захопленням і огнем… Ну, най буде й так!..
Перейшли до їдальні. Сіли за стіл. Вона на кінці столу, праворуч Максим… Він був зобов'язаний частувати її…
– А ти вже будь господарем, бо я не годна буду виконати так блискуче сю ролю, – звернулась вона до мене.
– З великою охотою… – бо і справді се визволяло мене од необхідности сісти і віддати себе на їжу лютим думкам.
Пили і їли… Пили здоров'я іменинниці. Кожний силкувався сказати можливо ориґінальний тост… Сміялись і жартували. Говорили про все і перейшли на тему: якої жінки любов більше дає для творчости мужчини. Сперечались довго. Висовували таких авторитетів як Ніцше, Вайнінґер, Леонарді, Шопенґауер та иньші. Одні стояли за Мадонну, иньші за Венеру.
– А чом се ти не скажеш своєї думки? – запитала вона.
– Та бач, що треба ходити біля вас, щоб ви могли вільно висловитись…
– Не, не… не цокаєшся з нами, не п'єш і не змагаєшся з нами…
– Хочете?.. П'ю за Камелію!.. – почав я свій хаотичний тост.
– Се як розуміти?.. – питає вона, вже насторожившись і вгадуючи щось таємне в моїх словах…
– За камелію, квітку вічнозелену, красиву холодною красою і позбавлену аромату… П'ю за Камелію – жінку, котра є вічна, молода, котра чарує своєю красою, але не гріє і не пестить душі, котра холодна, наче мармурова статуя, за жінку позбавлену аромату кохання… за її серце для всіх і ні для кого, за її облудливе слово, за її красу божевільну й нечутливу… п'ю за Камелію…
– Ага… дама з камеліями!.. Чи не за вас він п'є? – запитав з підозрінням Максим і глянув пильно на мене…
– За всіх, хто має натуру Камелії… За всіх жінок, котрі кожну годину иньшому кажуть, що кохають його. Які не вкладають душі, серця в своє слова: кохаю тебе…
– Тепер розумію я твої слова, – одмовила вона. – Налий мені вина, прошу тебе…