Джури і підводний човен

— Єдине прохання маємо до тебе, шановний Юсупе. Господь нам…

— Аллах, — підказав Ротько Беззубий. Грабенчук озирнувся на нього, кивком подякував за підказку і повів далі:

— Атож… Отже, ваш Аллах послав нам цієї зими дещо в дарунок. Та оскільки в нас достатньо і своїх возів, вирішили ми поділитися з вами. Тож передай своїм, що вони можуть придбати такі, як оце в тебе, гарби за… Як ти вважаєш, скільки ця гарба коштує?

Юсуп кинув насторожений погляд на козаків. Він усе ще чекав якогось підступу. Проте в козаків були такі щирі усмішки, такі дружні погляди, що Юсупа покинули останні підозри. Майже як свій, обійшов він навколо гарби раз, другий. Потому зупинився і сказав:

— У нашого аги, здається, така сама. То він хвалився, що купив її всього за чотири жеребці.

— Ну, чотирьох жеребців нам не треба, — відказав Грабенчук. — Ми й на три згодні. А сьогодні продаватимемо й за два. Встигнеш до вечора попередити своїх? Але гляди, як тільки сонце сховається за плавні, торги закінчаться.

— За два? — не повірив своїм вухам Юсуп. — Звісно, встигну!

Він плигонув на коня і змахнув нагаєм. Гарба м’яко загойдалася за ним і небавом розтанула на видноколі.

Під вечір на обрії з’явився невеличкий табун татарських коней бахматів. Навколо нього погойдувалися в сідлах чотири постаті. Одна з них відділилася і козаки упізнали у ній Юсупа.

— То мої родаки, — показав він на решту. — Вони хочуть торгувати з вами. Ви не передумали?

— Наше слово незрушне, — заспокоїв його Грабенчук. — Але спочатку дозволь подивитися, що ви пропонуєте за наш товар.

Юсуп дав знак родакам підігнати табун, і козаки почали оглядати коней. Бахмати були вгодовані і жваві. Вони вже відійшли від голодної зимівлі.

— Непогані коники, — врешті схвалив Ротько.

— Я теж так думаю, — згодився Грабенчук і вигукнув у плавні. — Хлопці, ану давай наш товар!

З очеретів викотилося з десяток гарб.

— Це щоб було з чого вибирати, — пояснив Грабенчук татарам.

Невдовзі гарби були вибрані. Юсупові родичі, уклінно задкуючи, всілися в них і розчинилися у вечорових сутінках.

Наступного ранку козаки побачили на обрії чималу купу кінних. То прибули нові покупці. Вів їх той таки Юсуп. Напевне, татари визнали його своїм верховодою у стосунках з козаками. Визнав його і Грабенчук.

— Ти тут людина шановна і все знаєш, — довірливо звернувся він до Юсупа. — То я хтів би з тобою порадитись… Розумієш, ми прагнемо продавати товар у добрі руки, а не якимось гендлярам, котрі з того мають зиск. І ще… ми не дуже любимо багатіїв…

Юсупові очі полізли на лоба.

— Ти, шановний, хочеш сказати, що козаки воліють мати справу з голяками?

— Саме так, — кивнув Грабенчук. — Бач, ми теж не з багатих, то хочемо, щоби добро дісталося таким самим, як ми…

— Зрозуміло, — засвітився Юсуп. Потому він по вернувся до покупців і заклично махнув рукою.