Джури і підводний човен

І Ротько не помилився. Сонце ще й на обід не звернуло, як на обрії забовваніли три постаті. Татари їхали повільно, насторожено, і заглядали чи не під кожен кущ. Мабуть, не могли збагнути, куди це так несподівано щезло стільки урусів.

— Саньку, а ти не міг би зробити так, щоб один з них під’їхав до нас? — зблиснув зубами Грабенчук. До нього знову повернувся гарний настрій.

Санько повів плечем і не відповів.

— Так він і стане тобі чаклувати через кожну дурницю, — замість нього відказав Ротько. — Та й не будуть татари роз’їжджати поодинці.

— Твоя правда, — згодився Грабенчук. Тоді приклав долоню до рота і свиснув куріпкою. У відповідь озвалася куріпка з-за сусіднього куща, за нею подала голос інша… Незабаром весь степ наповнився куріпчиними посвистами.

— Чого це вони висвистують? — пошепки поцікавився Івасик у Санька.

— Передають сигнали один одному, — пояснив той. — Збираються упіймати одного з тих татарів.

— Одного? А чому не всіх?

— Бо так задумано.

Івасик набурмосено глипнув на нього: теж мені товариш! Проте сказати про це вголос не встиг, бо побачив, як праворуч від татарів наче з-під землі вигулькнуло кілька постатей. Татари відсахнулися ліворуч, проте й там підвелося з-за кущів троє козаків. Тоді ординці блискавично розвернулися і рвонули назад. Але було вже пізно — дорогу їм перетнули аж четверо козаків. Татари на мить завмерли.

— Зараз розділяться і спробують втекти поодинці, — прошепелявив Ротько. — Вони завжди так чинять.

І справді, татари порснули навсібіч. Козаки з галайлаканням погналися за ними. Зрештою їм таки вдалося оточити одного з них.

Татарин був поважного вже віку і страшенно наляканий. Він вихопив шаблю, проте вона так трусилася, що, здавалося, от-от випаде йому з рук.

Грабенчук зупинився за кілька кроків від нього і задушевним голосом почав:

— Не бійся, шановний, ми тобі лиха не заподіємо. Ми з тобою тільки побалакати хочемо.

Татарин трохи повагався і вклав шаблю у піхви. Усе одно від стількох козаків не відбитися, а так є хоч якась надія лишитися живим.

— Чоловіче добрий, ми хочемо, щоб ти сьогодні був нашим гостем, — вів далі Грабенчук. — Так що не погребуй нашим пригощанням.

Невідомо звідкіля з’явилися перепічка, і в’ялена осетрина, і бринза, і довбанка з напоєм. Татарина всадовили в затінку дикої маслини і два козаки заходилися обмахувати його гіллячками, щоб тому не було спекотно і мухи не кусали. Ще один вибирав найкращі шматки і подавав татаринові. Інший підносив напій.

А коли живіт татарина надувся, мов бубон, козаки ще раз схилилися перед ним і Грабенчук запитав:

— Як тебе звуть, шановний?

— Юсуп, — відказав той і сито гикнув. Нараз його погляд зупинився на товстій гілляці, що нависала над ним. Татарина пересмикнуло. Мабуть, подумав, що уруси збираються повісити його на ній. А всі ці пригощання та посмішки — лише вступ до страшної кари.