Хвилі над нами

Такі відносно різні, але дуже круті підйоми, коли доводиться йти сильно нахиляючись вперед і майже торкаючись руками землі, називаються тягунками. Тягунок з бухти Розбійника вважають зовсім не поганим. Хто вважає?!

Нехтуючи глузуванням чоловіків, я кінець кінцем стала рачки і полізла, спочатку досить жваво, за способом наших далеких предків. Але для такого методу пересування потрібні більш мозолясті долоні або рукавиці. Непомітно на руках з'явились водяні пухирі. Та й приплив сил уже вичерпався. Я лягла на стежку і притулилась щокою до теплого каменя. Тіні лежали у всіх улоговинах. Віталій сів на виступ скелі. За його спиною була пустота, рюкзак заглядав у провалля. Мене занудило від цього видовища, і я заплющила очі. Микола щось вигукував, і я обернулась. Він показував униз, де крихітні брижі морщили море. Важко було повірити, що це ті самі хвилі, які змусили нас іти на перевал.

Величезний птах ширяв над бухтою, його розпростерті крила то рожевіли в останніх променях сонця, то гасли в тіні прибережних скель. Це був гриф, який рідко тепер зустрічається в цих місцях. Я навіть забула про висоту, жадібно розглядаючи характерну форму тіла і прекрасні крила з широко розставленими, наче пальці, маховими перами.

Ми дивились на птаха зверху; це дало мені потім привід твердити, що я піднімалась вище за гірських орлів. Хоча грифи зовсім не орли, вони грифи, але родинна схожість е. І мене зовсім не обходить, що в той момент гриф літав над самим морем. Важливо, що я була вище за нього. Невже мої муки не давали мені права на деяку вільність у викладі фактів?!

— Треба йти, — сказав Микола, — лишилась ще третина дороги.

— Я не піду, — відповіла я рішуче, знову лягаючи на стежку. — Я залишаюсь тут.

— Тобто як залишаєшся? — не зрозумів Микола.

— Ось так, залишаюсь назавжди. Ти йди. Знайдеш собі молоду жінку, хай вона ходить з тобою в гори. А я помру тут.

— Серйозно, нам треба йти, — сказав Віталій. Він стояв на самому краю, урвища і носком кедів скочував униз камінці.

— Ти розумієш, коли стемніє, буде набагато гірше, — терпляче вмовляв мене Микола.

— Не піду, і все! — На цій безглуздій суперечці я вигравала ще кілька хвилин відпочинку.

— Що ж, — сказав Микола, рішуче підводячись з місця. — Залишайся, а ми підемо додому. Тільки май на увазі, ми з Віталієм з'їмо все. І борщ, і рибу, і консерви. Потім не кажи, що тебе не попереджали.

Знаючи моїх друзів, я ні на хвилину не сумнівалася., що це не пуста погроза. І я спотикаючись попленталася на тремтячих ногах далі. Ми пройшли ще метрів сто. Стежка кілька разів пірнула в зарості шипшини, перемахнула через скелю, оброслу лишайниками, і загубилась у траві крутого горба. Це був довгожданий перевал.

До цього дня мені ніколи не спадало на думку, яке це щастя йти по горизонтальній поверхні. Зразу перестало калатати серце, ноги легко і безболісно понесли мене вперед.

Ми пройшли ще трохи по гребеню гори і вийшли до спуску в долину. Біля наших ніг лежали вечірні тіні. Дерева парку кучерявились темною зеленню. Десь там, звідси ще не видно, стояв намет, а коло нього — стіл, а на столі…

Вниз скотилися незвичайно швидко.