100 тисяч слів про любов, включаючи вигуки
- Автор: Матиос Мария Васильевна, Карпа Ирена Игоревна
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-4213-2
- Жанр: Короткие романтические романы
Электронная книга - «100 тисяч слів про любов, включаючи вигуки». Краткое содержание книги:
Навіщо ж тоді я заварюю ритуальний вечірній чай — зелений, із жасмином, зібраний у далекій китайській провінції Чжецзян, — і розгортаю зошита з вічно недописаним романом — про любов, до речі? І, зробивши пару ковтків ароматної рідини, продовжую писати? Кому це письмо? Хто його відчитає у постлюбовну добу, коли любовні записки під партою вимерли як жанр? Знаєш, Костику, я переконаний, що й «Божественна комедія» належить до цього жанру. І ту любов, якій разом з твоїми павуками не знайшлося місця на занапащеній землі, живою забрали до неба. Всю мою любов. А коли Беатріче забирають до неба, нам не залишається нічого іншого, як продовжувати писати їй. Не тому, що ми потребуємо коїтусу. А тому, що ми теж не мертві.
«…Притуляю долоні до твоїх палаючих щік; торкаюсь губами холодних, мов осінні ранети, вуст; ти пахнеш яблуками, ти безшумно пахнеш краденими плодами з дерева пізнання добра і зла. Може, тебе теж звати „життя“? Коли падають перші сніги, коли, закусивши нижню губу, коли „ще“, коли „ще трохи“ — і тінь від того крислатого дерева вищезгаданого пізнання падає до нашої просторої спальні як випадкова і вбивчо точна гексаграма з „Книги Перемін“, і ми є як боги, аякже, тільки потому втома, накопичення зморшок і річних кілець (ти ж не можеш уявити собі зморшкуватої богині, правда?), потому… Але перш ніж потому. У блакитному місячному сяйві. Твої перса. Твої заключені в насолоді очі. Що ти бачиш у цей час, час кохання? Як ти відчуваєш мене в собі? Я — в тобі, але ці заплющені очі, цей тихий стогін і божественне страждання непередаваної втіхи роблять тебе недосяжною, наче рай. Коли Адам давав імена речам, він не міг назвати цього, бо сам на тоді ще не звідав любові. Це твоє раювання, воно потойбіч мене й імен, воно взагалі потойбіч людського. Люди сплять. Падає сніг. Я люблю тебе».
Галина ПАГУТЯК
СНІГ У ЖМЕНІ
Близько п’яти тисяч років тому шумери говорили: «Жінка — це гострий кинджал, що перерізає чоловікові горло». А в «Пісні пісень» Соломона знаходимо: «Сильна, наче смерть, любов. Люті, як пекло, ревнощі. Стріли їхні вогненні». Якщо перший вислів практично нікому невідомий, то другий настільки заяложений від надмірного вжитку, що не спонукає до його глибшого осмислення. Тим часом між обома цими сентенціями існує кровна спорідненість: чиїсь уста вперше вимовили їх під палючим сонцем Близького Сходу, колиски цивілізації і християнства. І ця мудрість відкриває перед нами одну з найважливіших таємниць людського буття.
Ми надто часто обдурюємо самі себе, прикрашаючи те, що нам подобається, і спотворюючи те, що нас дратує. Однак істина не буває ні чорною, ні білою. Але вона може стати шокуючою.
Вимираюча біла раса нині продукує культуру, що поїдає саму себе, замкнена в клітці. Не має значення, чи це елітарна культура, яка дає кволі квітки, що їх називають пишними і прекрасними, чи масова, метою якої є вирівняти нас в однорідну масу дебілів, чи контркультура, така ж продажна, як і дві перші. Геть усім їм притаманні дві ознаки: самоізоляція і вторинність. Не можна сказати, що розгублена західна культура цього не усвідомлює. Звісно, вона чудово усвідомлює своє рабство і нездатність до виживання, як розуміє це кожна людина, котрій пощастило жити в менш-більш розвиненій країні, де їй здається, ніби її думка справді важлива. Коли слідом за Кантом вважати, що демократія є лише формою деспотії, то стає зрозумілим, чому справжні почуття притлумлюються, розум гуляє, наче кішка, як сама собі знає, а вміння спекулювати думками оголошується еталоном вченості. Що ж, така плата за цивілізованість: занедбання основних питань буття. І як казав той-таки Іммануїл Кант, чистий розум не здатний доказати ні буття Бога, ні безсмертя душі.