У нетрях темнолісу

— Здається мені, любий мій Камбаломорде, що капітан наш перехитрував самого себе, — говорив Сліво. Голос його був гугнявий і різкий, а всі «д» і «т» Сліво випльовував, ніби якусь гниль.

— Перехитрував самого себе! — тихо відлунив чийсь грубий голос.

Тем Човновод нервово сіпнувся. Обличчя його стемніло, як небо перед грозою. Він випнув шию.

— Камінний штурман із ними заодно, — прошепотів він. Живчик крадькома зазирнув у просвіт між листям. Піратів було троє. Камбаломорд виявився плескатоголовим гобліном. Широкий плаский череп, лапаті вуха — типовий представник свого племені, тільки набагато лютіший, ніж отой плескатоголовець, що допоміг Живчикові виборсатися з болота. Біля нього стояв опецькуватий пірат у широкому плащі та важких чоботях. Голова його ховалася під високим гостроверхим ковпаком, що спадав аж до грудей. Проти очей у ковпак було вставлено двоє круглих скелець. Він мовчав. А третій пірат був сам Сліво Спліт, страх довготелесий, але зігнутий, як дуга, що ж до його рис, то всі вони були суцільні кути та виступи. Носа він мав довгого, підборіддя гостре, а його очі, визираючи з-під окулярів у сталевій оправі, не переставали бігати ні на мить.

— Я хочу сказати, що зовсім не те мав на увазі, — вів він далі, — але… ну… Якби ми начхали на залізне дерево, як я й пропонував… Все одно ціни на деревину нині падають, — він умовк, потім зітхнув. — Якби ми начхали на нього, нас би й близько не було коло цієї грози.

— Коло цієї грози, — прогарчав Камбаломорд.

— Цить! Та хто я такий, аби сперечатися з долею? Якщо мені судилося взяти на свої плечі відповідальність за долю команди, я візьму її з… — він змовк, добираючи влучного слова.

Тишу порушив Камбаломорд:

— Візьму її.

— Ось не перебивай мене, прошу тебе! — скипів Сліво. — Камбаломорде, тобі немає рівних, коли доходить до ручної боротьби, але зараз не збивай мене з думки. Я поважаю тебе і твій рід, але зараз ти не в спромозі оцінити ситуацію.

— Ситуацію, — повторив Камбаломорд. Сліво нетерпляче приснув.

— Ходімо, — сказав він. — Треба повідомити цю радісну новину іншим.

Темові урвався терпець.

— Зрадливий собако! — заревів він і ринув із підліску на поляну. Камінний штурман, Камбаломорд і Сліво Спліт разом обернулися.

— Любий Теме, — пирхнув Сліво, на чиєму обличчі розчарований вираз відразу ж змінився посмішкою міцно зціплених губ. — І Дозорцю. У вас обох також рильце в пушку.

Живчик не виходив із підліску — він стояв у затінку і спостерігав за розмовою.

— Його треба закувати в кайдани, — сказав Тем, показуючи на плескатоголового гобліна. — Це капітанів наказ.

Похнюпивши голову, Сліво термосив один із вузликів на своїх вусах.

— Бачте… — заскиглив він, глипаючи поверх своїх окулярів. — Як я щойно казав тут Камбаломордові, наш славетний капітан, Квінтиніус Вергінікс… — він промовисто озирнувся, — зараз не з нами, — усміхнувся він. — І Камбаломорд такий щасливий, що він тепер вільний.

Тем щось мугикнув. Він не міг нічого вдіяти, принаймні зараз.

— У якому стані корабель? — запитав він. Сліво підніс голову.

— Як там він, Стоупе? — гукнув він.