У лісі-лісі темному
- Автор: Веа Рут
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Наш формат
- ISBN: 978-617-7279-66-1
- Переводчик: Оксана Дятел
- Жанр: Триллеры
Электронная книга - «У лісі-лісі темному». Краткое содержание книги:
За дві доби вона, зранена та скалічена, приходить до тями в лікарняній палаті й із жахом усвідомлює, що нічогісінько не пам’ятає… Хоча й відчуває: трапилося щось жахливе!
— Томе, — мовила я, проте його двері вже відчинилися. З них визирнуло Томове обличчя.
— Ви… звук? — Том шепотів, Клер похмуро кивнула.
Це вже не були відчинені двері. Жодного вітру. Ми всі прекрасно чули: чіткі кроки, хтось ступав плиткою на кухні, потім паркетом по коридору, а потім заскрипіла перша сходинка. Незрозумілим чином ми згуртувалися докупки. Чиясь рука шкребла мою. Фло стояла по центру зі зведеною рушницею, дуло страшенно трусилося. Вільною рукою я намагалася його стримати. Від іще одного скрипіння у нас перехопило дихання, а потім біля поручнів вималювалася фігура, силует стояв якраз на тлі дзеркального скляного вікна зі сторони лісу.
— Іди до біса і дай нам спокій, — заверещала Фло й гримнув постріл.
Пролунав оглушливий, страшенний, громовий дзенькіт, скло полетіло в різні боки. Рушниця різко відскочила. Я пам’ятаю… я пам’ятаю, що людина впала.
Я пам’ятаю, що підвелася й побачила розбите вщент величезне дзеркальне скло біля сходів, скалки розлетілися по снігу й дзвеніли на дерев’яних сходах.
Я пам’ятаю, як чоловік на сходах крикнув, задихаючись, — більше від шоку, ніж від болю, принаймні так здавалося. Потім він раптово впав і повільно покотився сходами, як каскадер у кіно.
Я не знаю, хто ввімкнув світло. Воно так яскраво запалало в коридорі, що я затулила очі рукою і якусь мить кліпала. А потім я побачила.
Я побачила бліді дубові сходи, залиті кров’ю, розбите вікно, тонкі поздовжні сліди запеченої крові від тіла, що повільно котилося на перший поверх.
— Господи! — завила Фло. — Рушниця, рушниця була заряджена!
Медсестра повертається, я плачу.
— Що трапилося? — насилу промовила. — Хтось помер, будь ласка, скажіть, будь ласка, скажіть, хто мертвий?
— Я не можу це сказати, серденько, — їй справді шкода. — Якби ж я могла. Але зі мною лікар Міллер, він тебе огляне.
— Доброго ранку, Леоноро, — вітається лікар по той бік ліжка. Його голос м’який та сповнений жалю. Мені хочеться його вщипнути через ту кляту жалість. — Ой, сьогодні у нас купа сліз.
— Хтось помер, — чітко промовляю, намагаючись дихати рівно, і стримую себе від сопіння та схлипування. — Хтось помер, а мені не кажуть, хто саме. За дверима поліція. Чому?
— Не варто нам зараз про це хвилюватися…
— А я хвилююся, — викрикую їм. Голови в коридорі повертаються. Лікар заспокійливо гладить рукою мене по плечу, ніби хоче притиснути до себе й обійняти. Я вся в синцях. Мені боляче. Я одягнена в лікарняну сорочку з відкритою спиною, я втратила все, а водночас і гідність. Та, в дідька, не чіпай ти мене, турботливий козел.
— Слухай, — веде він. — Я розумію, що тобі гірко, і сподіваюся, поліція дасть відповіді на питання, проте мені потрібно тебе оглянути й переконатися, що ти з таким станом здоров’я готова до бесіди. Я зможу це зробити лише тоді, коли ти заспокоїшся. Леоноро, ти це розумієш?
Я мовчки киваю, повертаю обличчя до стіни, поки оглядають пов’язку на голові, міряють пульс, тиск, звіряють результати з показниками апарата. Я заплющую очі, відпускаючи приниження. Відповідаю на запитання.
Мене звати Леонора Шоу.
Мені двадцять шість.
Сьогодні… а тут мені потрібна допомога, проте медсестра підказує. Сьогодні неділя. Я тут перебуваю менше дванадцяти годин. Тож сьогодні 16 листопада. Мені здається, це більше дезорієнтація, ніж втрата пам’яті.
Кемерон — прем’єр-міністр.
Ні, не нудить. Зір чудовий, дякую.
Так, мені важко відновити деякі спогади. Певні речі взагалі не варто пам’ятати.
— Можу сказати, ти добре тримаєшся, — нарешті підсумовує лікар Міллер. Вішає стетоскоп на шию, ховає маленький ліхтарик до кишені. — Результати ранкового огляду хороші, знімок теж досить оптимістичний. Мене трохи хвилює пам’ять — це досить типово не пам’ятати кілька хвилин до зіткнення, проте ти ж не пам’ятаєш події тривалішого періоду?
Я неохоче киваю, а в голові вистукують спалахи картинок, що сновигали в голові всю ніч. Дерева. Кров. Ковзання вогнів.
— Найімовірніше, спогади повернуться. Причиною втрати пам’яті, — я помічаю, як він навмисне оминає слово амнезія, — не завжди є лише фізична травма. Чимало проблем виникає… через стрес.
Уперше за цей час підводжу погляд і дивлюся прямісінько йому в очі.
— Що ви маєте на увазі?
— Я не фахівець у цій сфері, ти ж розумієш, моє діло — травми та поранення. Проте іноді… проте іноді мозок приховує події, з якими ми ще не готові мати справу. Я припускаю, це… механізм самозахисту.