У лісі-лісі темному
- Автор: Веа Рут
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Наш формат
- ISBN: 978-617-7279-66-1
- Переводчик: Оксана Дятел
- Жанр: Триллеры
Электронная книга - «У лісі-лісі темному». Краткое содержание книги:
За дві доби вона, зранена та скалічена, приходить до тями в лікарняній палаті й із жахом усвідомлює, що нічогісінько не пам’ятає… Хоча й відчуває: трапилося щось жахливе!
— Послухайте, — я намагалася вмоститися серед слизьких подушок, що зісковзували. — Ви не знаєте, поліція за дверима, вони за мною?
Медсестра дивиться зніяковіло, розставляючи рисові пластівці та глечик молока, погляд сповзає на маленьку квадратну склянку.
— Вони ведуть розслідування аварії, — нарешті промовляє. — Я впевнена, схочуть і з тобою поговорити, проте на це потрібен дозвіл лікаря. Я вже їм сказала, що вдиратися о цій годині до лікарні вони не можуть. Треба почекати.
— Я чула, — насилу ковтнула слину. Так боліло в горлі, здавалося, зараз звідти вистрибне зойк чи крик. — Я чула, говорили про с-смерть.
— Ой, — вона здавалася роздратованою. Якось надто сильно гримнула шухлядкою. — Їм не слід тебе нервувати, ще й у твоєму стані.
— Це правда? Хтось помер?
— Я не можу про це говорити. Я не можу обговорювати справи інших пацієнтів.
— Це правда?
— Будь ласка, заспокойся, — вона робить заспокійливий жест, від якого хочеться кричати. — У твоєму стані не можна хвилюватися.
— Хвилюватися? Один із моїх друзів, ймовірно, мертвий, а ви мені кажете не засмучуватися? Хто? Ради Бога — хто? Чому я не можу згадати, що трапилося перед аварією?
— Це звична річ, — її голос і далі заспокоює. Так дивно, вона ніби говорить із дитиною чи з людиною, яка насилу розуміє очевидні речі. — Ти травмувала голову. Поки твоєму мозкові важко переключитися з коротко- на довготривалу пам’ять. Природний процес порушено, потрібен час, щоб усе наздогнати.
— Господи, я мушу згадати. Я повинна згадати, бо хтось помер. Поліція за дверима, вони прийдуть і почнуть запитувати. Як я знатиму, як я знатиму, що казати? Що їм розповідати, якщо я не знаю, що трапилося?
Я бачу себе: я біжу, біжу через ліс; руки, одяг, обличчя — все у крові.
— Я вас дуже прошу, — голос на межі, він майже благає, ненавиджу себе за цю слабкість та безвихідь. — Будь ласка, допоможіть мені. Що трапилося? Що трапилося з моїми друзями? Чому я вся заляпана кров’ю? Рана на голові не така страшна. Звідки стільки крові?
— Я не знаю, — м’яко відповідає медсестра. Цього разу її слова сповнені непідробного жалю. — Я не знаю, курчатко. Покличу-но я лікаря, можливо, він розповість більше. А поки я хочу, щоб ти поснідала. Тобі потрібно набиратися сил, лікарю потрібен твій хороший апетит.
Вона виходить із тацею, зачинивши двері. Я зостаюся наодинці з пластиковою тарілкою пластівців, що тріщать та клацають, потопаючи в цукровій гущі.
Треба підводитися, маю змусити мої слабкі кінцівки працювати. Треба викинути їх з ліжка і йти в коридор, вимагати відповіді від поліціянтів.
Але я лишаюся. Сиджу, сльози течуть по обличчю й капають із підборіддя в тарілку. Дізнатися, хто помер.
Але я не рухаюся. І не лише тому, що тріщить голова, болять ноги та м’язи слабкі, як ганчір’я.
Я не рухаюся, бо боюся. Бо я не хочу почути озвучене мені ім’я.
І через те, що мене сповнює страх, що вони прийшли за мною.
21
Мозок погано працює. Він розповідає байки. Заповнює прогалини, використовуючи ці вигадки як спогади.
Я мушу спробувати дізнатися факти…
Я не знаю, чи пам’ятаю події, що відбулися насправді, чи це те, що я хочу сприймати як події. Я письменник. Професійний брехун. Знаєте, іноді так важко дізнатися, де саме варто зупинитися. Ти бачиш дірку в розповіді, хочеш заповнити її причиною, мотивом, правдивим поясненням.
Що далі я себе змушую, то більше спогадів витікає крізь пальці.
Я знаю, що прокинулася, бо здригнулася. Не знаю, котра була година, проте довкола ще стояла темрява. Ніна сиділа на сусідньому ліжку, її широко розплющені темні очі блищали.
— Ти чула? — прошепотіла вона.
Я кивнула. Почулися кроки на сходовому майданчику. Двері тихенько відчинилися.
Серце стрибнуло в п’яти, я скинула ковдру і схопила халат. Згадалися розчахнуті двері кухні, сліди на галявині.
Нам треба було оглянути решту будинку.
Секунду стояла біля дверей і слухала, потім дуже обережно відчинила. Клер та Фло стояли в коридорі, бліді обличчя та здивовані від страху очі. Фло тримала рушницю.
— Ви щось чули? — якомога тихіше прошепотіла я. Клер різко кивнула, показала на сходи, палець вказував на перший поверх. Я слухала, намагаючись угамувати уривчасте дихання та глухе бухкання серця. Щось заскрипіло, а потім почувся чіткий стукіт, здавалося, зачинили тихенько двері. Хтось був унизу.