На бій за волю. Перемога через поразки. Україна у війнах і революціях 1914—1921 років
- Автор: Руккас Андрій, Ковальчук Михайло
- Год: 2016
- Язык: украинский
- ISBN: 978-617-12-1492-7
- Жанр: История
Электронная книга - «На бій за волю. Перемога через поразки. Україна у війнах і революціях 1914—1921 років». Краткое содержание книги:
• Центральна рада та українізація в російській армії 1917—1918 років
• Війни з Радянською Росією та Білою армією 1917—1919 років
• Повстанський рух в Україні 1918—1921 років
• Війна ЗУНР і УНР проти Польщі 1918—1919 років
Сьогодні ці теми стали вкрай актуальними, і пропонована книжка може відповісти на чимало питань, які цікавлять і турбують кожного українця.
Зупинивши наступ на більшовиків, поляки погодилися на переговори з ними. Опинившись у надзвичайно скрутній ситуації й прагнучи уникнути війни на два фронти, Москва була готова піти на великі поступки Варшаві: віддати всі зайняті польськими військами землі.
Однак жодна з альтернатив — військовий союз з А. Денікіним чи привабливий мир із В. Леніним — не задовольняла Ю. Пілсудського з його грандіозними проектами перебудови Східної Європи. У першому випадку доля східних земель Речі Посполитої й польсько-російського розмежування перебувала б цілковито в руках Антанти, протеже якої був А. Денікін. Другий варіант обмежував ініціативу Ю. Пілсудського й не давав можливості реалізувати його широкомасштабні федеративні плани, адже після укладення миру радянську Росію було б лише територіально обмежено, але не послаблено — вона зберегла б за собою економічно розвинуті райони України, які були ключовим елементом усієї «східної» політики лідера Речі Посполитої. Таким чином, голова Польської держави постав перед складною дилемою: кого з двох потенційних противників підтримати сьогодні, щоб завтра зустрітися з ним у фінальному протистоянні. Вибір було зроблено на користь більшовиків. Мир, а тим більше співпраця з ними, на думку Ю. Пілсудського, означали б те, що польську справу до кінця не доведено й що свою цивілізаційну місію на Сході Європи Польща не виконала. У власних силах Ю. Пілсудський абсолютно не сумнівався, постійно заявляючи, що зможе легко розбити радянські війська, боєздатність яких уважав украй низькою.
Генеральної битви прагнули й більшовики, котрі сподівалися «через труп білої Польщі» дійти до своєї заповітної мрії — світової революції, аби «на багнетах понести щастя і мир трудящому людству». За словами відомого радянського воєначальника М. Тухачевського, польська кампанія мала б стати «з’єднувальною ланкою між революцією Жовтневою й революцією західноєвропейською». Тож у Москви плани були ще більш грандіозними, ніж у Варшави. Для їх реалізації наприкінці зими 1920 р. радянське командування почало активні воєнні приготування, перекидаючи на захід нові дивізії, зняті з інших, щойно ліквідованих фронтів громадянської війни. Те саме робили й поляки. На цьому тлі тривали дипломатичні перемовини, які обидві сторони використовували лише як інформаційне прикриття, аби виграти час і ввести противника в оману.
Уже в середині березня на підставі радіоперехоплення оперативних депеш радянських частин в Україні, які поляки навчилися дешифрувати, було зроблено висновок про те, що червоні готуються до наступу на українському секторі фронту. Це зміцнило задум Ю. Пілсудського завдати саме там превентивного удару. До того ж протистояння з більшовиками відповідало його політичним планам, пов’язаним із відбудовою незалежної УНР на чолі із С. Петлюрою як першим кроком до реалізації федеративної концепції.
17 квітня 1920 р. Ю. Пілсудський видав наказ № 2800/III, за яким польські війська в Україні мали розпочати оперативне розгортання, зайняти вихідні позиції й завершити останні приготування до рішучого наступу. Метою майбутньої операції був розгром радянських військ на Поділлі та Волині й вихід на лінію Дніпра. Того самого дня Ю. Пілсудський видав іще один важливий документ — «Оперативну диспозицію щодо наступу на Україні» № 2801/III, у якій наказав почати наступ 25 квітня й поставив перед окремими арміями, групами й тактичними з’єднаннями конкретні бойові завдання.
Одночасно з військовими приготуваннями здійснювали й політичне забезпечення майбутньої операції в Україні, аби надати їй «привабливої» форми, представити поляків як союзників українців і таким чином уникнути можливих звинувачень в експансіонізмі та загарбництві. Для цього у Варшаві знову згадали про дипломатичну місію УНР, з якою ще на початку грудня 1919 р., після її односторонньої капітулянтської декларації, було перервано офіційні перемови й відкладено підписання союзного договору на невизначений термін. Тепер же такий документ був украй потрібен.
Переговори відновилися 11 березня 1920 р. але знову просувалися досить важко. Основних підстав для суперечностей було дві. По-перше, дипломати не могли дійти згоди щодо лінії майбутнього кордону між Україною й Польщею на Волині. Польська сторона тепер вимагала ледь не половину території колишньої Волинської губернії, тоді як українська делегація погоджувалася віддати лише три північно-західні повіти, що вже задекларувала раніше. По-друге, поляки були згодні допомогти УНР військовими та іншими засобами відвоювати в більшовиків тільки Правобережну Україну до Дніпра, що, звісно, аж ніяк не влаштовувало українську сторону. Свою позицію в цьому питанні польські дипломати аргументували тим, що з формальної точки зору вони можуть вирішувати долю лише тих земель, які до 1772 р. входили до складу першої Речі Посполитої. Лівобережна Україна, як відомо, перебувала в той час під владою царської Росії, а отже, ніяких юридичних прав на неї Варшава нібито не мала й чужими територіями розпоряджатися не могла.
Толова Директорії УНР С. Петлюра, розуміючи всю складність ситуації, був готовий піти на значні територіальні поступки. Головним для нього було укласти союз із поляками й отримати від них військову допомогу, таку необхідну для відновлення збройної боротьби проти більшовиків за незалежну Україну, хай навіть уже в скорочених кордонах. Щодо цього в листі від 15 березня до прем’єра І. Мазепи він писав: «Польща має визнати нас, але, очевидно, за дорогу ціну: 5 повітів Волині хоче собі взяти: Ковельський, Луцький, Лубенський, Рівненський і частину Кременецького. Про це офіційно сьогодні не говорять, але завтра-позавтрому можуть рішуче заявити. Що нашій місії пощастить одстояти — сказати не можна. В кожному разі без того чи іншого порозуміння з Польщею ми не можемо одновити нашої державної праці».
Договір із Польщею фактично виводив Україну з дипломатичного вакууму, який створили довкола неї західні держави. Окрім того, спільний антирадянський фронт двох держав став би надійним захисним бар’єром від експансіоністських амбіцій Кремля, гарантом європейської безпеки та стабільності. С. Петлюра добре усвідомлював усе це, тому, попри негативні стереотипи минулого, рішучо підтримував польсько-українське порозуміння, про що наприкінці березня 1920 р. писав військовому міністрові полковникові В. Сальському: «Ми — Польща і Україна — повинні досягти цього порозуміння, щоб перед Москвою устояти. Посилання на історію польсько-українських непорозумінь у минулому для сучасного реального політика не є аргумент. Нові відносини вимагають і з боку польського коректив до минулого, і життєвий інтерес Польщі примушує її мати самостійну Україну. Ті українські діячі, що штовхають нас в обійми російської федерації, є люди без перспективи державної, не вміють вони піднятись вище інтересів та болів сьогоднішнього дня, і через це вони кепські політики, а робота їх шкідлива для України». Аналогічні думки викладені в листі С. Петлюри від 21 березня 1920 р. до члена Директорії УНР Ф. Швеця: «Без порозуміння з Польщею ми не можемо відновити нашого державного життя. І як би нас не лаяли, як би не гавкали на нашу адресу, це порозуміння в ім’я державних інтересів мусить статись. Маю надію, що швидко і станеться, і тоді поляки примушені будуть змінити свою політику на Волині та Поділлю».
Перші три тижні польсько-українських переговорів минули в безрезультатних розмовах. Дедалі очевиднішим ставало те, що скоро досягти компромісу не вдасться. Час же працював проти поляків, які вже почали активні приготування до наступу на Україну. Таким чином, польська делегація опинилася в певному цейтноті, тому, аби швидко досягти бажаного для себе результату, вона відкинула дипломатичну толерантність і почала говорити з українськими партнерами мовою ультиматуму. З квітня поляки висунули свій проект майбутньої політичної угоди, основні положення якого зводилися до такого: