На бій за волю. Перемога через поразки. Україна у війнах і революціях 1914—1921 років
- Автор: Руккас Андрій, Ковальчук Михайло
- Год: 2016
- Язык: украинский
- ISBN: 978-617-12-1492-7
- Жанр: История
Электронная книга - «На бій за волю. Перемога через поразки. Україна у війнах і революціях 1914—1921 років». Краткое содержание книги:
• Центральна рада та українізація в російській армії 1917—1918 років
• Війни з Радянською Росією та Білою армією 1917—1919 років
• Повстанський рух в Україні 1918—1921 років
• Війна ЗУНР і УНР проти Польщі 1918—1919 років
Сьогодні ці теми стали вкрай актуальними, і пропонована книжка може відповісти на чимало питань, які цікавлять і турбують кожного українця.
Декларація А. Лівицького спричинила гостру реакцію з боку галичан-членів української дипломатичної місії, які негайно вийшли з її складу, заявивши про денонсацію Акту Злуки між УНР і ЗУНР. Проте на тлі катастрофічного розвитку подій в Україні цей демарш не похитнув прагнення С. Петлюри досягти порозуміння з поляками й отримати від них допомогу для порятунку української держави.
Польська сторона схвально відгукнулася про українську декларацію, але припинила офіційні переговори більш ніж на три місяці через обставини як внутрішньо-, так і зовнішньополітичного характеру. Головною внутрішньополітичною причиною був потужний опір «східній» політиці Ю. Пілсудського, котрий чинили національні демократи, які швидше погоджувалися піти на примирення з Росією, ніж визнати незалежність України. А на міжнародній арені Польща не наважувалася дратувати всесильну Антанту, яка вперто підтримувала білогвардійців із їхньою концепцією «єдиної й неподільної» Росії. Однак попри те, що в офіційних польсько-українських переговорах настала довгочасна пауза, двосторонні контакти тривали й надалі, тільки з дипломатичної площини вони перейшли у військову, набувши при цьому більш конкретного, практичного й продуктивного характеру.
Новий імпульс польсько-українським відносинам дав приїзд до Варшави С. Петлюри. 7 грудня головний отаман прибув до польської столиці й за кілька днів мав тривалу розмову тет-а-тет із Ю. Пілсудським. Обидва державні діячі обговорили плани подальшої спільної боротьби проти більшовиків.
Основною темою польсько-українських переговорів у військовій сфері була доля українських вояків, котрі перебували в польських таборах для полонених та інтернованих. Уряд УНР втратив на той час власну територію, а отже, і мобілізаційну базу; про долю вояків, котрі під проводом генерала М. Омеляновича-Павленка рушили в далекий партизанський рейд ворожими тилами, тривалий час нічого не було відомо. У такій скрутній ситуації, коли збройних сил уже фактично не було, доводилося звертатися по «зарубіжні» ресурси, адже поза межами України в різних європейських країнах іще з часів Першої світової війни перебували сотні тисяч полонених та інтернованих вояків-українців. Однак унаслідок дипломатичної ізоляції уряд УНР міг реально розраховувати лише на тих солдатів, які перебували на території Польщі. Саме вони ставали єдиним джерелом людського поповнення, необхідним для відновлення боєздатної армії — головного аргументу для продовження боротьби за незалежність України.
Наприкінці 1919 р. у польських таборах перебувало до 15 000 українських вояків. На відміну від інших країн, де контингент полонених українців становили здебільшого солдати колишніх російської та австро-угорської армій, у Польщі перебували бійці саме українських збройних формувань: близько 10 000 старшин і козаків Армії УНР та декілька тисяч бійців Галицької армії. Вони вирізнялися більшим патріотизмом та готовністю боротися за визволення рідної землі й створення власної незалежної держави. Щоправда, далеко не всі з полонених бажали встати під знамена С. Петлюри. Найбільш опозиційно були налаштовані галичани, які вороже ставилися до уряду УНР через задекларовану ним готовність визнати польську окупацію Їхньої малої батьківщини. Однак переважна більшість вояків усе ж таки була готова поповнити лави Армії УНР. Окрім того, наприкінці лютого 1920 р. у польських таборах для інтернованих з’явилося близько 20 000 білогвардійців з армії генерала М. Брєдова. Серед них було чимало українців, яких після перевірки та ідеологічної обробки теж планували залучити до служби в Армії УНР.
Власне, на ці людські ресурси в польських таборах і розраховував головний отаман С. Петлюра. Він сподівався вже найближчим часом розпочати організацію на території Польщі власних військових частин із полонених та інтернованих українців. 30 грудня С. Петлюра писав послові УНР у Швейцарії М. Васильку про успішне просування відповідних переговорів із поляками. Наслідком цих перемов стала спеціальна нарада, що відбулася 2 січня 1920 р. у Військовому міністерстві Речі Посполитої. На ній було врегульовано юридичний статус українських вояків, котрі перебували на території Польщі. Відтепер їх сприймали як «військових осіб сторонньої заприязненої держави» і мали ставитися доброзичливо та прихильно, як до «братів за зброєю». Центром формування українського війська було призначено Ланцут, де табір для полонених перетворили на збірний пункт, постачання якого усім необхідним брало на себе польське Військове міністерство. З початку лютого 1920 р. у ланцутському збірному пункті розгорнулося формування української 1-ї (з 21 березня — 6-ї) стрілецької дивізії, яку очолив полковник М. Безручко. Невдовзі роботу з організації з’єднання перенесли до Бреста-Литовського, де було засновано спеціальне представництво (експозитуру) польського Військового міністерства, яке займалося постачанням українських відділів усім необхідним майном. Очолював його капітан Ю. Ульрих.
Приблизно в той самий час в окупованому польськими військами Кам’янці-Подільському формувалася 4-та стрілецька бригада, а на території фактично «нічийних» тоді Могилівського та Ямпільського повітів — окрема стрілецька бригада. 20 березня 1920 р. обидві бригади було зведено в дивізію під проводом полковника О. Удовиченка. Первісно їй було присвоєно 2-й порядковий номер, а 25 травня для збереження історичних традицій дивізію було перейменовано на 3-тю Залізну. В оперативному відношенні вона підпорядковувалася спочатку командирові польської 18-ї піхотної дивізії генералові Ф. Крайовському, а з 2 червня — командирові 12-ї піхотної дивізії полковникові М. Янушайтісу. Польська сторона обіцяла взяти на себе забезпечення українців зброєю, боєприпасами, технічними засобами, одягом та іншим військовим майном.
Наприкінці березня 1920 р. до 2-ї стрілецької дивізії прибув представник Верховного головнокомандування Війська польського підпоручик Фаренгольц, який мав визначити її матеріальні потреби та бойову вартість для подальшого використання на фронті. Результати поїздки були позитивними. Українське з’єднання справило на польського офіцера гарне враження. Після цього Верховне головнокомандування наказало забезпечувати частини полковника О. Удовиченка за рахунок місцевих запасів польської 18-ї піхотної дивізії та 6-ї армії. Однак із різних суто бюрократичних причин перші невеликі партії зброї надійшли лише на початку травня 1920 р.
На початку 1920 р. військово-політична ситуація в Росії змінилася: у громадянській війні відбувся вирішальний перелом на корить червоних. Більшовикам вдалося втримати владу й розбити своїх основних ворогів із білого табору практично по всьому периметру фронтів. Останнім серйозним противником для червоних залишалася Польща. З нею вони ще з лютого 1919 р. вели неоголошену, але від того не менш кровопролитну війну. Радянсько-польський фронт простягнувся майже на 1000 км від Західної Двіни до Дністра. Під контролем поляків були Віденська, Мінська, Гродненська, а також значні частини Волинської й Подільської губерній. У вересні 1919 р. активні бойові дії тут припинилися. Ю. Пілсудський загальмував наступ своїх військ. Цим він об’єктивно допоміг червоним, котрі дістали можливість сконцентрувати сили для боротьби з білогвардійськими військами генерала А. Денікіна, що рвалися тоді до Москви. Рішення польського лідера було продиктоване прагненням не допустити реставрації монархічного режиму в Росії та відновлення «єдиної й неподільної» імперії, оскільки це автоматично поклало б край його великодержавним планам на сході Європи, адже генерал А. Денікін визнавав незалежну Польщу лише в її етнічних межах, тобто до лінії Західного Бугу.