Бережіть янголів своїх
- Автор: Брукс Татьяна
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Віват
- ISBN: 978-617-690-054-2
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Бережіть янголів своїх». Краткое содержание книги:
У творах, що увійшли до цієї книжки, авторка розповідає історії звичайних жінок, які відчайдушно хочуть бути щасливими. Але життя, немов бурхливий вир, часто зводить нанівець усі їхні мрії та сподівання… Та коли опускаються руки, хто ж вершить нашу долю і допомагає не втратити віру та надію на краще? Ця книжка допоможе отримати відповіді на ці та інші непрості питання, а ще заглибитися у світ людських почуттів, де вкотре протиборствують життя і смерть, кохання й розлука, вірність і підступна зрада…
Анжело майже поцілував мене у вухо і замовк. Замовкла й музика.
— Дякую, — прошепотіла я.
Ми повернулися за стіл. Розповідь Анжело і музика справили на мене неабияке враження. Я почувалася дивно. Неначе сплю і водночас бачу себе збоку. Але в той же час я розуміла, що все це реально. Це ж мій улюблений ресторан — «Рай». Знайомі скатертини, штори й обличчя офіціантів…
«А й справді, — подумалося, — я ж нічого останнім часом не помічаю. У Наталки завжди такі гарні троянди. Я була в неї недавно, але не пам’ятаю — були у неї троянди чи ні? Може, й справді варто було поїхати з Олегом на берег? Заходом сонця помилуватися…»
— Ні.
Я подивилася на Анжело. Він пильно дивився на мене.
— Що «ні»? — здивувалася я.
Мій вродливець раптом посміхнувся і, простягнувши руку через стіл, накрив своєю долонею мою.
— Ти там, де ти й повинна бути. Там, куди ти хотіла піти в свій день народження. Хіба ні?
— Справді.
— Ти не повинна робити того, чого хочуть інші. Роби те, чого хочеш ти. Це так чудово, коли ти можеш займатися тим, що любиш.
— За це не гріх і випити, — запропонувала я, відчувши себе дещо напружено.
— Таки не гріх, — засміявся Анжело.
Ми випили, і поки насолоджувалися смачно приготованим кроликом у сметані з грибами, говорили про різні дрібниці.
На сцені з’явився оркестр, який грав тут, скільки існував ресторан. Я згадала про музиканта.
— Скажи, а хто був а той вродливий музикант?
— Це мій друг. Тобі сподобалася його музика?
— Дуже. Я ніколи раніше не чула нічого подібного.
— Він незвичайний музикант. Дуже талановитий.
— А можна його запросити за наш за стіл? — поцікавилася я.
— Авжеж! Та он він саме йде до нас.
Він наближався до нас легкою ходою, ніби зовсім не торкався підлоги. На тлі білосніжного костюма — букет із темно-червоних троянд у руках.
— Із днем народження, Анфісо, — він вручив букет і представився: — Домінік.
— Дуже вдячна. Ви так чудово грали… — висловила я своє захоплення.
— Виключно для твого задоволення, — посміхнувся він трохи лукаво.
— Я так розумію, що з тобою, Домініку, ми теж давно знайомі. Ти ж звертаєшся до мене на «ти»?
— О, так… дуже давно…
— І як же я, невдячна, тебе не помічала досі…
— На жаль, не помічала, — картинно скрутно похитав головою він, і ми всі весело розсміялися.
Знову до столика підійшов офіціант із третім набором страв.
Чи то від випитого, чи то від того, що дива сипалися на мене як із решета, я перестала дивуватися тому, що відбувається, і вирішила за порадою Анжело робити те, що хочеться. Отож решта вечора, проведена в товаристві двох прекрасних співбесідників, здалася мені казкою.
Звісно ж, я помічала захопливі погляди чоловіків і заздрісні — жінок, але мене чомусь це більше не зачіпало. Зате тішило інше.
«Що саме?» — запитаєте ви. Та все. Абсолютно все. Гарне вино, смачні наїдки, галантні кавалери, музика, затишний інтер’єр, квіти.
Я була щаслива.
Єдине, що затьмарювало мій щасливий настрій, — це думка про те, що вечір закінчиться, і все забудеться, не залишивши в пам’яті й сліду.
— За любов, — виголосив Анжело.
І мої чудові співрозмовники, як по команді, підвелись і підняли келихи.
— За любов, — підтримав його Домінік.
— За любов, — сказала я, і всі три келихи зійшлися над столом, дзенькнувши кришталем.
«Клац!» — долинуло збоку.
Я озирнулася і побачила маленького худенького хлопця з «їжачком» на голові. На шиї у нього теліпався «Поляроїд». В руках — моментальна фотографія.
— Ось вам — на згадку…
— Спасибі…
Уранці мене розбудив дзвінок у двері.
«Олег, напевно. З’явився — не забарився…»
Як завжди, чекала роздратування від того, що хтось вривається в моє життя з самісінького ранку, не спитавши на те дозволу. Але, не відчувши роздратування, здивувалася і побігла відчиняти двері.
День почався набагато краще, ніж я очікувала.
Ну от, виявляється, життя — дивна річ, якщо хочеш бачити оте дивовижне. За дверима стояв син — Роман. Обличчя його не було видно з-за величезного букета троянд. Білих.