Хроніка війни. 2014—2020. Том 1. Від Майдану до Іловайська

Гвардійці з десантниками тоді вирвалися з пастки й зайняли вночі панівну висоту над містом — гору Карачун, де була телевежа. Однак для відновлення знищеного противником телерадіомовлення знадобився тривалий час.

Ворожа медіапропаганда впала на підготовлений ґрунт. Вона істерично перетворювала на кривавий штурм кожне просування наших військ уперед. А їм треба було закріплюватися й посилювати вже контрольовані блокпости піхотою з гвардійців і захоплювати нові вигідні позиції для щільнішої блокади. Адже бойовики зберігали під своїм контролем головний шлях постачання у Слов’янськ зброї, боєприпасів, провіанту: з Луганської області — через Сіверськ, Миколаївку та селище Семенівка на стратегічно важливому перехресті міжнародної траси М-03 Київ  — Харків — Ростов. У боях 2 травня 2014 року вперше сили АТО втратили за один день два бойових армійських ударних гелікоптери Мі-24… їхні екіпажі загинули.

Але вертольоти потрапляли під обстріл. На превеликий жаль, тактика дій вертолітників мала характер шаблонності — вони постійно йшли за одним і тим самим маршрутом. Сепаратисти це вирахували. Вони вирили окопи в полі на відстані десь близько кілометра від Слов’янська, і за класичною схемою, як у статуті протиповітряної оборони, — з двох позицій здійснили запуск по дві ракети по кожному вертольоту.

Коли впав перший гелікоптер, потім другий, ми почали розшукові заходи, щоб евакуювати екіпажі. Це був такий перший знаковий момент, що досить сильно морально вплинув на вертолітників. Це була комплексна сильна бойова операція, яка показала, що будуть втрати, й змусила замислитися, що гелікоптери  — це не таксі, не засіб доставки, а бойова одиниця, яка буде під прицілом № 1. Тому що ворог відчував, що за допомогою вертольотів можна змінювати ситуацію і хід ведення бою. Це купа вогневого ураження, до того ж можливість доставки в будь-яку точку будь-чого.