Сокіл і Ластівка

Однак я відволікся.

Ми з Летицією гуляли тісними, зигзагоподібними вулицями Сен-Мало з півгодини, поки не опинилися в кварталі шинків, таверн та інших веселих закладів. Тут було гамірно і світло — на стінах і біля вивісок горіли ліхтарі.

Звідусіль лунали крики, пісні, лайки, регіт. Двоє матросів, похитуючись, наче під час шторму, вперто й безрезультатно намагалися натовкти один одному фізіономії. Важкі кулаки безглуздо розсікали повітря. Обидва супротивники були надто п’яні. Зрештою, один з них, надто сильно розмахнувшись, упав. Другий хитнувся і звалився на ворога зверху.

— О-о-о! — загорлав хтось так голосно, що я здригнувся. — Малюк Епін! Надумав розвіятися наостанок?

Це був штурман Кербіан. Він мочився біля стіни, під ліхтарем з червоним склом, і махав нам вільною рукою.

— Ти прийшов у правильне місце, синку! У товстухи Марти отримаєш усе, що треба моряку перед плаванням! А-а, торопав! Ти зумисне сюди прийшов! Бо я тебе запросив, гак? Ну й молодець. Татусь Пом завжди тримає слово. Ходімо! Частую!

Він ухопив мою вихованку за руку і, не слухаючи заперечень, затяг у двері, над якими висіла вивіска з зображенням цицястої голої дівки верхи на корабельній гарматі.

— Це наш лікар! — голосно оголосив Кербіан, переступивши порога. — Чуєте ви? У нас на «Ластівці» тепер власний лікар, як на королівському фрегаті! Гарний парубок, Люсьєн Епін! Бачте, який шикарний у нього папуга?

Я прибрав хвацького вигляду, та ніхто на нас навіть не глянув. За столами пили й розмовляли, тобто все разом, намагаючись один одного перекричати.

Немало подібних закладів бачив я за останні чверть століття. Вони скрізь більш чи менш однакові. Різниця в тому, що в одних борделях дівки сидять із матросами у залі, де п'ють, а в інших чекають клієнтів по кімнатах. «Товстуха Марго» належала до другого типу. Нагору вели круті вузькі сходи, якими саме спускався негр із золотою сережкою у вусі; нагорі біля билець стояла не обтяжена одягом краля, посилаючи вслід клієнтові повітряні поцілунки. Заразом вихиляла стегнами, сподіваючись приманити із залу нового кавалера.

— А я розташувався ось тут, — гикнувши, заявив Кербіан, підводячи нас до кутового столика, де сидів незнайомий імені чоловік у перуці — субтильний, рудобровий, з гострим личком у веснянках. Біля його ліктя лежав дженджуристий трикутний капелюх із зеленою опушкою з пір'я. Незнайомець взагалі виглядав франтом. — Це теж штурман, як і я. Щоправда, ір… ік… ірландець, та це байдуже. Всі штурмани брати! Десять хвилин як потоваришували, а наче сто років разом проплавали. Так, Гаррі?

— Саме так, старий, — відказав рудий, роздивляючись Летицію, — як мені здалося, не дуже приязно. — Так ви, юначе, лікар з «Ластівки»?

— Люсьєн Епін, до ваших послуг.

— Гаррі Логан. Бичую на цьому чортовому Сен-Мало третій місяць. Не так просто знайти роботу, якщо розмовляєш французькою з англійським акцентом.

— Дивно, що ви тут, коли ваша країна воює з Францією, — сказала моя вихованка, сідаючи. Видно, збагнула, що Пом все одно не відчепиться.