Электронная книга - «Сини змієногої богині». Краткое содержание книги:
Що може бути цікавішим за її величність історію? Тільки історія, про яку розповідають небайдуже та неупереджено. Саме так, як це робить Валентин Чемерис (нар. 1936 р.) – відомий український письменник, автор історичних та фантастичних романів і оповідань, лауреат багатьох літературних премій. У видавництві «Фоліо» вийшли друком його романи «Смерть Атея», «Фортеця на Борисфені», «ольвія», «Генерали Імперії», «ордер на любов», «ярославна», «Ваші пальці пахнуть ладаном…», «Трагедія гетьмана Мазепи», «Марина – цариця московська». «Сини змієногої богині» – роман-есей, що складається з власне роману та кількох повістей з однією головною героїнею – Скіфією, загадковою і таємничою країною вершників з луками, тією Скіфією, яка у VII столітті до н. е. під дзвін мечів і співи стріл з’явилася на південних теренах України. Легендарна і реальна, повна слави і звитяги, знана нам і незнана, Скіфія воїнів і хліборобів, царів і вождів, чаклунів і знахарів, войовничих амазонок і жриць, земля героїв (Іданфірс, Атей, Скілур) і майстрів неперевершених шедеврів, що й нині дивують і вражають людство…
І носили його, сплетеного із соломи (то фабричні були з інших матеріалів, а вже в наші дні і з капрону, а в ті часи лише із соломи – найдешевший підручний матеріал!), не тільки селяни, рибалки і пастухи-чабани, а й міщани, і школярі-спудеї, мандрівні філософи (згадаймо хоча б Григорія Савича Сковороду)… Та, Господи, хто тільки не носив бриля у позаминулі й минулі віки! Українця без вишиваної сорочки, без шароварів, свитки та бриля й не уявляли!
Всі його носили. А Іван Петрович Котляревський зодягнув у нашого бриля навіть римського бога Меркурія (покровителя торгівлі, купців і взагалі мандрівників)! Пригадуєте: «Меркурій низько поклонився, Перед Зевесом бриль ізняв».
Але то Котляревський, батько новітньої нашої літератури, як відомо, так перелицював на український лад Верґілієву «Енеїду», а ось що ви скажете про такий вельми дивний – як на перший погляд дивний – експонат Британського музею. Мова йде про червонофігурний килик (чашу для пиття, кухлик) з Аттики. Робота неабияка, відомого античного майстра Брига. Датується V ст. до н. е.
Так ось на тім кухлику-килику зображено Геракла.
І все б нічого (мало де не зображували грецького героя!), але ж у скіфському вбранні!
І все б нічого, але ж той ніби скіфський одяг дуже нагадує… український. А на голові в грецького героя і напівбога – не традиційний, як у скіфів, башлик, а звичайнісінький український бриль!
Справді-бо, де ви ще побачите Геракла в українському солом’яному брилі!
Збереглися й кам’яні постаті зі скіфських поховань Північного Причорномор’я, що подобизною своєю скидаються на… запорожців.
Безбороді (хоча скіфи борід не голили), а вуса півколом опущені вниз. Козацькі! Та й самі скіфи з тих камінних зображень на позір – січовики-козаки!
Тож і виходить, що Геракл сьогодні – це не тільки скіфська історія, а через Скіфію і наша, вже українська, як і їхня змієнога богиня, незрівнянна донька Дніпра нашого є і нашою богинею.
Герри
Гробниці (скіфських) царів містяться в Геррах, до яких Борисфен ще судноплавний.
Геродот
Життя і смерті спивши щедрий келих,
Усі літа спаливши на вогні,
Я, скіфський цар, лежу в дніпровських Геррах,
І стугонять століття по мені.
Колись цю річку звали Борисфеном,
А Скіфією – всі оці краї.
Як пахли по степах тоді нестерпно
Кочівками осінні кураї!..
Гай-гай!.. Все так. Колись я був тут юним.
Ходив на бій. Поїв коня з ріки.
Мов сон, пройшли сармати, готи, гунни,
Авари, печеніги, кипчаки.
Чиї тепер там кроки землю будять?
Яка зійшла над обрієм доба?
Я міцно сплю, тримаючи на грудях
Тяжінь високовольтного стовпа.
Над ним гудуть громи в сталевих струнах,
Під ними крає землю чересло.
Крізь мене йдуть в світи пекельні струми,
Чоло ж моє колоссям поросло.
І хай сівач з блакитними очима
Ще тричі вищих обширів сягне —
Це наша з вами спільна Батьківщина,
Бо як ви з неї вирвете мене?
Бо хто вам майбуття з минулим зв’яже
І хто навчить любити ці кряжі,
Коли і він зі мною поруч ляже,
Три кроки не дійшовши до межі?
А гуси знов ґелґочуть на озерах,
І пахнуть медом плавні навесні!..
Я, скіфський цар, похований у Геррах, —
Мій спис, і меч, і кінь мій при мені.
Б. Мозолевський
Скіфська культура
Інформація для роздумів
Це культура раннього залізного віку. Названа за самоназвою етносу, який мешкав у степовій зоні Північного Причорномор’я, маючи її за свою Батьківщину. (До них там мешкали їхні батьки й діди, а тому це на той час була і їхня батьківщина – спадок по батьках, – і їхня дідизна – спадок по дідах.)
В основному то були кочові і напівкочові угрупування іраномовних племен. Датується VII–IX ст. до н. е. – як Скіфією звались всі оті краї.
Походження – змішане, спеціалісти виділяють риси автохтонні (хоча б ліпний посуд) та принесені з глибин Азії – наприклад, скіфська тріада. Культура Великої Скіфії існувала в межах двох природно-географічних зон – степової і лісостепової. Центром політичного та культурного об’єднання скіфського етносу наприкінці VII–V ст. до н. е. (у період скіфської архаїки) стають степи Північного Причорномор’я. Тоді ж ареал їхній займав багате травами та іншою рослинністю – степове Ельдорадо для скотарства – межиріччя між Доном та Дністром, з великою і святою для них рікою в центрі – Борисфеном, де була їхня Гілея і їхні Герри, де зароджувався їхній народ від доньки Борисфена і де ховали їхніх царів. Скіфська архаїка представлена поховальними пам’ятками, яких на сьогодні виявлено 200. Варто назвати найвідоміші з них. Це кургани на р. Калитві, неподалік Мелітополя (селище Криворізьке та село Костянтинівка), біля Ногайська у Приазов’ї, біля сіл Гусарка та Придніпровка, кургани Гостра Могила неподалік с. Томаківки, Розкопана Могила, Мельгуновський, Медерівський кургани на Кіровоградщині, Цукур-Лиман, Темір-Гора, Ак-Бурун у Криму та інші. Поширені поховання цього періоду у катакомбах, у кам’яних гробницях, у прямокутних ямах із дерев’яними спорудами – склепами, колодками, перекриттями.
