Перламутрове порно

Катакана Клей, особа 23 років, їхала собі кудись прямо. На своєму потворно-синьому ягуарі. Якщо вона кудись і повертала, то вибирала праві повороти. Таким чином у неї мало вийти замкнуте коло. Таке ж саме, до речі, вийшло би й у випадку з лівими поворотами. Але зараз вона вибирала найпростіший шлях. Пасивний і фаталістичний — не пригальмовувала, не включала двірників, не намагалася відрізнити вогні світлофорів від сіті-лайтів.

Катакана Клей, поміж тим, мала цілком визначений пункт призначення. Якийсь там супермаркет.

— Холєра. Як же там по-японськи «буття одним»? Чогось це згадується тільки на пустій дорозі.

Самотність — це дар. Але, як і будь-яка коштовність, вона має потрапляти у правильні руки. Тому, хто здатен її витримати, пройти через її випробування і витягти з її серця камінь-самоцвіт. Потрапивши до слабака, самотність розтлумлює його, як комашку. Потрапивши до людини середньої сили, вона тріпає її туди-сюди, вона їй як чистилище, вона ще довго не може вирішити, скинути середнячка в купу роздушених чи винести на твердиню до кількох героїв. Вона душить людину зсередини. Повільно і довго. Схоже на проклятий секс, чи що. А потім таки роздушує, перетворює тебе на здутий гумовий матрац. Імпотентну людську оболонку. Що, можливо, сталося зі мною. А може, це тільки стадія?… По-іншому з сильними, їм усе й одразу. Проте… вони так нічого й не встигають помітити: «Той, хто виграв, одного дня програє все і залишиться без нічого. А той, хто програв, завжди матиме біля себе свій програш».

Тому, хто сказав останнє, сама я колись скажу таку банальщину:

— Мені самотньо. Тупо самотньо [105].

— Та тобі просто трахатись хочеться, -

почую я у відповідь.

— Всі люди, що намагаються пробитися поближче, просто мене дратують.

— Вибач… гигиги.

— Дратують ті, хто хоче зжерти мою увагу і час, надсилаючи купи непотрібних листів змісту «Як справи-чому так мало пишеш-ну ясно-в тебе на мене часу нема?!»… Дратує хлопець, що вважає мене квінтесенцією всіх можливих потворностей, а сам «великодушно» зі мною залишається. Дратує навіть єдина сестра час від часу… Хочу загорнутися у теплу ковдру і спати в дуплі.

Він мовчить.

— Звечора дуже хочеться трахатися, ти правий, а зранку дуже від цього хріново… Все лібідо тупо йде на якісь навязливі фантазії. Реального сексу нема.

Мовчить.

— І не буде.

— Мда… Не заздрю я тобі.

— І, здається тепер мені, не було ніколи. Я сама собі не заздрю.

— І не буде.

І не буде.

І не буде.

І не було ніколи.

Я не знаю, чому тобі одиноко. Мені це дуже неприємно чути.

Я мовчу.

— Тому що сьогодні я думав про самотність.

— Супермаркет самотності… — дивлюся кудись убік я. Він продовжує:

— І вирішив, що (називає моє ім'я [106]) не вірить у самотність. Тому що всі навколо, як заведені, вірять у самотність. А я не вірю і не хочу вірити, поки фізично не залишусь одиноким. Це ж взагалі — сенс життя кудись пропадає, якщо у самотність вірити.

— Ну добре, пішли… — беру його за рукав зеленої (сірої? Гірчичної? Я плутаю ці кольори… а ще синій теж) куртки і тягну до великої блокової будівлі. Потворної, на перший погляд, серед цих наших жовто-гарячих депутатських будиночків типу-престижного району столиці, де я винаймаю середньостатистичне жлобське помешкання.

— Що це? — питає він.

— Це? Гм… Те, про що ти вже, здається, питав. Це СУПЕРМАРКЕТ САМОТНОСТІ.

— Що? — недовірливо коситься він.

То. — переконливо заявляю я. — Наш місцевий Су-Са. Має відношення до всіх, хоч усі демонстративно й відкидають його існування через його видиму сіру потворність. А йому ади — стоїть собі і стоїть…

Такий от магазин. Супермаркет, курва.

Кожен час від часу ходить сюди і купляє собі тої самотності, скільки йому треба. Можна потроху, а можна наперед затаритися. Можна і на все життя… Тоді тобі дають 3— або 5 % дисконтну картку, яку ти зможеш позичити комусь іще, хто, познайомившись (чи то пак, якось перетнувшись із тобою) забажає сам піти до Супермаркету Самотності.

— Ну от. Про карточки тобі сказала. Радість капіталізму номер один. Один — якесь нав'язливе сьогодні число, тобі не здається?

— Коли ти один, тебе не дратують. Точніше, коли ти одна.

— Ти мене не дратуєш. Тебе просто НЕМА. І все… Тебе тут нема.

(Він дійсно ДУЖЕ мовчить, поки я це кажу).

— Ти як гарна картинка з минулого… Така охуєнна картинка, що в її реальності я сумніваюся.

— Дуже кльово. — пересохлими красивими губами шепоче він.

— Та нічого кльового. Скоро кінець.

— А він там буде оптимістичний?

— Невизначений буде. Як все і завжди.

— Знаєш… Нехай цей супермаркет на хуй розориться к усім бісам, тому що одного дня всі навколо почнуть позбуватися від самотності за демпінговими цінами, і ніякі карточки нікому вже не будуть потрібні. Настане Всесвітнє Щастя і Оргазм Єднання Всіх Самотніх Душ.