Україна у революційну добу. Рік 1919

В умовах браку випробуваних авторитетних кадрів (в котрий раз усі автори, перелічуючи поіменно найвидатніших провідників українства, з сумом констатують, що всі вони перебували в той час за кордоном) ледве вдалося дійти згоди щодо заміщення посад на ключові міністерства — практично всі кандидатури викликали серйозні заперечення[405].

Що ж до Директорії, то через відсутність відповідних сил її склад взагалі вирішили не чіпати.

С. Петлюра обіцяв погодити кандидатури до складу Ради Міністрів з галицькими лідерами, проте на їхню згоду так і не дочекався.

Тоді 9 квітня 1919 р. Директорія (власне — С. Петлюра і А. Макаренко; Ф. Швець, як вище відзначалося, поставив свій підпис згодом) затвердила неповний склад нового кабінету. Всі провідні посади в ньому обійняли представники УСДРП: Головою Ради народних міністрів і міністром фінансів став Б. Мартос{5}, заступником Голови, міністром юстиції — А. Лівицький, міністром внутрішніх справ — І. Мазепа, міністром земельних справ — М. Ковалевський, виконуючим обов'язки міністра військових справ — Г. Сиротенко. Пізніше від українських есерів до складу уряду ввійшли ще три міністри, але головним чином на технічні посади (І. Лизанівський — керуючий міністерством преси, І. Паливода — керуючий міністерством пошт та телеграфів і Л. Шрамченко — міністр народного господарства)3.

«Отже вийшло, що Рада Міністрів була петлюрівсько-есде- ківською, — констатував М. Шаповал, — бо с-р Ковалевський не був кандидатом від партії, а инші ес-ери заняли ролі технічних міністрів, не входячи в «політичний кабінет». Це було перше порушення умови 5 квітня»[406]. Один з лідерів УПСР вважав такий склад уряду далеким від оптимального. Позначилось тут те, що есери не дуже охоче йшли на співпрацю в урядових установах. При Директорії було тільки два члени ЦК УПСР — І. Лизанівський та А. Степаненко, які представляли праве крило партії. Боротьбисти вели роботу в радянському підпіллі. Радикальні сили — М. Грушевський, М. Шаповал, М. Чечель, І. Шраг та інші — виїхали за кордон.

«Часто персональна участь с-рів правого крила в політиці Директорії і с-деків надавала назовні ніби характер коаліції двох партій, а в дійсности була політика Петлюри і с-деків, — зауважує М. Шаповал. — Після демісії кабінету Чеховського особисто я виїхав за кордон, цілком не поділяючи політики Директорії. Після виходу з неї Винниченка, з яким ми підняли другу революцію, я не вважав для себе можливим відмовлятися від програми соціяльної революції і тому не міг ставати до співпраці з Петлюрою, до якого довір'я ніколи не мав. Одначе і робити опозицію в тому хаосі не хотів, бо й так українська справа стояла зле. Перевтома так само вплинула тяжко на стан здоровля, і тому я 22 лютого виїхав через Галичину за кордон»[407].

Дійсно, ті можливості, що їх міг отримати уряд Б. Мартоса, підривалися розходженнями у поглядах на перспективи революції, які мали українські есери і українські соціал-демократи.

Українські есери (центральної течії) були ближчими до «незалежних» в УСДРП, орієнтувалися на радянську робітничо-селянську владу в Україні (погоджуючись на трудові ради як на компроміс) і справді докладали зусиль до організації трудових рад на Волині там, де поширювалася влада Директорії.

Проте великого впливу на роботу уряду члени УПСР не мали. Перед тут вели українські соціал-демократи з їхніми ідеалами «справжнього народоправства» (тобто парламентаризму), відновлення на місцях влади міських і земських самоврядувань (а не трудових рад, яким вони ладні були надати лише контрольні функції), здійснення «демократичної земельної реформи» (щоб не образити великих землевласників), «допомоги фабрикам і заводам» (тобто їхнім власникам). Спираючись на С. Петлюру, представники УСДРП в уряді досить швидко визначили його тяжіння вправо.

«Одначе, — застерігає П. Христюк, — не вважаючи на такий архіпоміркований, явно буржуазно-демократичний напрям політики нового правительства, українська дрібна буржуазія повела з ним рішучу боротьбу. Член Директорії П. Андрієвський просто не визнавав цього правительства, гуртуючи коло себе в Галичині бувших остапенківських міністрів і взагалі всіх незадоволених отаманів, бувших вищих урядовців і безробітних тепер буржуазних політичних діячів. Командуючий Волинською групою республиканського війська «отаман» Оскілко (бувший народній вчитель, соц. — самостійник, хлопчина літ 25), окружений старими царськими генералами, так само не визнавав правительства, заявляючи, що в Рівному, як на фронті, він сам собі господар і ніякого правительства не потрібує. «Соціалісти»-самостійники (Мацюк, Макаренко й инші) та народні республіканці (Ол. Ковалевський, Архипенко), спіраючись на Оскілка і віддавшись під його опіку, повели між військом, усним словом і через свій орган, шалену агітацію як проти правительства, так і проти С. Петлюри. Коли правительство захотіло взяти дрібнобуржуазну пресу під цензуру, Оскілко заявив, що то його штабні фронтові органи, і він не допустить ніякої цензури їх з боку правительства. Дрібна буржуазія (і ті генерали, що оточували Оскілка) заплескала в долоні, вихваляючи «геройство» отамана»[408].