Україна у революційну добу. Рік 1919

Тобто, навіть зважаючи на всю складність ситуації, яка вимагала оперативного виконання поточних завдань поза межами Директорії, сказати, що й С. Петлюра, й інші його колеги ставилися до свого функціонування в Директорії, як до найпріоритетнішої справи, можна лише із застереженнями.

Вперше підпис С. Петлюри, як Голови Директорії, в документах зустрічається 12 березня 1919 р.[379], хоча офіційно він був обраний на цю посаду 9 травня 1919 р.

До цього статусу С. Петлюра, ставши з від'їздом В. Винниченка безперечним лідером Директорії, йшов поступово. Незважаючи на те, що в протоколах іноді йдеться про доповіді «п. голови Директорії»[380] (чомусь не називається ім'я), в інших випадках він іменується або членом Директорії[381], або Головним отаманом[382].

Питома вага питань першорядної державної ваги, принципового, стратегічного значення, які розглядалися Директорією, дуже незначна. Крім визначення позиції щодо Антанти, це ще призначення Ради Народних Міністрів та й, мабуть, усе. Адже інші пункти порядку денного (їх загалом виносилося на кожне засідання небагато, (часто 2–3), здебільшого торкалися затвердження постанов уряду, кадрових змін, фінансових аспектів. Чимало доповідей і повідомлень бралися до відома або передавалися на вирішення до Кабінету міністрів.

Спосіб розв'язання навіть тих небагатьох нагальних проблем, від яких залежав державний устрій, політичний курс, воєнне становище УНР. не міг не насторожувати скільки-небудь досвідчених функціонерів-професіоналів. Так уряд В. Чеховського був відправлений у відставку ще 31 січня 1919 р., а новий склад Ради Народних Міністрів був призначений лише 13 лютого[383] — розкіш явно не для революційного, воєнного часу.

Юридичні колізії виникли при призначенні уряду Б. Мартоса: наказ і постанова спочатку були підписані (без розгляду на засіданні Директорії) лише двома членами Директорії — С. Петлюрою та А. Макаренком, тобто були фактично неправочинними. Лише з приїздом через кілька днів Ф. Швеця, який додав і свій підпис до документа, можна було приступати до його реалізації на законних підставах.

Відтак, при всьому бажанні, непросто говорити про адекватну статусу роль Директорії у державотворенні, в законотворчій роботі, в авторитетному керівництві суспільними процесами.

Відповідно, подібно функціонував і уряд. Товариш міністра продовольства М. Тимофіїв так характеризував його діяльність: «… Дуже різко посувався параліч влади. Рада Міністрів жила і засідала в вагоні; всі були знервовані і зневірені. Реальної роботи не проводилось майже ніякої. Всі жили чутками й плітками, котрі невпинно й невтомно переносились з вагона в вагон і утворювали нестерпиму атмосферу взаємного недовір'я і дрібного інтриганства…»[384].

М. Чеботарів доповнює цю картину неодмінними згадками про пияцтво чиновників і військових старшин усіх рангів — а він це спостерігав і занотовував не з допитливості, а, так би мовити, в службовому порядку[385].

Практична відсутність владної вертикалі в державі (принаймні її майже ніхто не відчував. не помічав) викликала в учасників революційних дій, що втягнулися в політику, різну реакцію, часом приводила до ініціатив, розрахованих на зміну ситуації.

Так, 21 березня 1919 р. у Вапнярці командування Південно- Західного фронту, виявившись відрізаним в результаті захоплення червоними військами Жмеринки від основних сил армії УНР, вирішило діяти на власний ризик, створило революційний комітет (отамани О. Волох, О. Загродський, Ф. Колодій). Ревком оголосив, що бере на себе владу в регіоні й переходить на радянську платформу[386].

На серйозну увагу заслуговує такий епізод в історії Української революції, як Кам'янецький трудовий конгрес (І. Мазепа називає його повітовим селянським з'їздом), що відбувся 21–22 березня 1919 р. В ньому брали участь близько 100 делегатів від селян, 9 — від Кам'янецької залоги й кілька — від робітників. Крім того, до складу зібрання ввійшли члени Трудового конгресу України від Поділля й інших губерній, які в той час перебували у Кам'янці. Почесним головою Конгресу обрали М. Грушевського — фактичного редактора газети «Життя Поділля». Керували роботою Конгресу українські есери й українські соціал-демократи.

21 березня 1919 р. за поданням обох соціалістичних фракцій було ухвалено резолюцію «Про внутрішнє та міжнародне становище Української Народної Республіки»:

«1. Директорія повинна негайно зірвати переговори з французьким військовим командуванням в Одесі.

2. Директорія повинна негайно приступити до переговорів з большевицьким правительством Росії й України на таких умовах: а) Україна єсть самостійною й незалежною Республикою, в якій вся влада належить об'єднаним Радам Робітничих і Селянських Депутатів; б) Українська Республика може федерувати з соціялістичними державами; в) Українська державність має український характер; г) Легальне існування українських соціялістичних партій; д) Виведення російських військ з України; є) Директорія повинна скласти новий Український Радянський Уряд, який тимчасово утворюється по згоді з українськими соціялістичними партіями. Постійний Уряд сформується другим Всеукраїнським З'їздом Робітничих, Селянських і Військових Депутатів.