Історія України-Руси. До року 1340
- Автор: Грушевский Михаил Сергеевич
- Серия: Історія України-Руси #3
- Год: 1993
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Історія України-Руси. До року 1340». Краткое содержание книги:
У третьому томі висвітлюється історія Галичини та Волині від утворення тут держави князя Романа Мстиславовича до загарбання значної частини території Польським королівством, а також становище Наддніпрянщини за умов панування золотоординських ханів.
Вкінцї Татарам платили ся контрібуції. Чи мали вони характер постійної дани, чи надзвичайних оплат, се не зовсїм ясно. Деякі чужосторонні джерела говорять про постійну дань; особливо виразну звістку маємо в листї Локєтка до папи з 1323 р., де говорить ся, що Русь платила Татарам річну данину 34). Але дивно, що в досить докладнім оповіданню Галицько-волинської лїтописи з другої половини XIII в. ми нїде не знаходимо згадок про сю данну практику. Маємо згадку лїтописця в описи подорожи Данила до Орди, що Татари „хотїли дани від нього” 35); маємо потім в тестаментї Володимира Васильковича згадку про обовязок селян давати князеви „тотарьшину” 36). Але при істнованню правильної річної данини ми надїяли ся б мати докладнїйші звістки про її побираннє Татарами, і се змушує нас приймати з певною резервою навіть таку виразну звістку Локєтка. Може бути, що дїйсно, часами платила ся Татарам річна данина, але може бути, що давали ся тільки контрібуції в певних надзвичайних обставинах 37), коли нпр. вони переходили через руські землї, або щось иньше, і в звістках тих західнїх джерел містить ся недокладна ґенералїзація.
По за се залежність галицько-волинських князїв від Татар, здаєть ся, не сягала. У внутрішнї їх відносини й справи Татари не мішали ся, хиба самі князї звертали ся до них. Так нпр. Володимир Василькович, передаючи по собі володимирський стіл Мстиславу, навмисне робить свій тестамент „при царяхъ и при єго рядьцахъ” 38) — при татарських ханах Телебузї й Адгую (соправителях), під час їх походу на Польщу, — аби поставити свій тестамент під татарську оборону супроти аспірацій Льва, котрих Володимир бояв ся 39). Коли по смерти Володимира син Льва Юрий захопив Берестейщину, Мстислав зараз заповів йому, що буде „правити Татары”, і післав свого гінця „возводитъ Татаръ”, а заразом дав знати про се Юрию й його батьку; перспектива татарського посередництва так вплинула на Льва, що він зараз звелїв синови полишити Берестейщину, инакше грозив ся виректи ся його 40).
Таким чином залежність Галицько-волинської землї від Орди була ще розмірно легка: її анї порівняти не можна з становищем нпр. поволзьких князївств, тяжко оподаткованих на Орду, обсаджених татарськими резидентами-баскаками, де князї при всяких перемінах в роскладї княжих столів мусїли добувати собі потвердженнє від ханів, ставити ся в Ордї, коли скаржив ся хто на них, та брати участь в усяких далеких походах 41). Не було сього в Галицько-волинських землях, хоч тут і така розмірно легка залежність Татар викликала, очевидно — наслїдком більше розвиненого горожанського почутя, сильне роздражненнє, хто зна — чи не більше як на Півночи. Як я вище зазначив, лїтописець з притиском підносить ”неволю” своїх князїв, та не жалує при кождій нагодї таких епітетів для ханів і Ногая як „оканьний, безаконьний” і т. и.
Таке огірченнє не повинно нас дивувати, бо наслїдком дикости і взагалї руїнних інстинктів татарських всяка близша стичність з ними дуже дорого коштувала кождій культурнїйшій землї. Волинський лїтописець оповідає, що під час походу на Польщу 1286 р. Татари страшно винищили Волинь і Галичину: ідучи поуз Володимир, вони „насильє велико творяху в городЂ и пограбиша товара бесчисленноє множество и коний”; Володимирцї вже чекали, що Татари пограблять цїле місто, і лїтописець славить ласку Божу, що Татари „не взяша города”. Але й проминувши його. Татари частину своїх людей лишили під Володимиром годувати коней, і ті „учиниша пусту землю Володимерскую”: били людей, кого запопали, відберали коней, так що люде не відважали ся виходити з міста. Теж стало ся в Галичинї, коли Телебуга, вертаючи ся, стояв два тижнї під Львовом: „стояли на Львовій землї, кормлячи ся, не воюючи (не грабляче), але не давали і з города вийти за житє (по збіже і фураж): хто виїхав з міста, тих забивали або брали в неволю, а иньших пускали обдерши на голо, і ті гинули від мороза, бо була зима дуже люта, і так спустошили цїлу околицю”. Лїтописець додає, що як Лев порахував потім, скільки в його землї загинуло людей від Татар під сеї напасти, показало ся їх на півтринадцять тисяч! 42)
В меньших розмірах такі спустошення, певно, повторяли ся при кождім переходї Татар через Русь. Самі князї не чули себе безпечними, і оповідаючи про стрічі, уряджені князями ханови під час похода 1286 р., лїтописець каже, що „князи надЂяхуть ся ся избитья собЂ и городомь взятьа” 43). Розумієть ся, таке становище зовсїм не було миле. Стільки про відносини до Татар.