Карнавал у Марокко

Каміль завернув до кав'ярні. Вони сіли за столиком на тротуарі, пили смачну каву й дивилися на двох арабських хлопчаків, які повзали попід столами, збираючи в паперові мішечки недокурки. Каміль курив і мовчав. І Ота мовчав, думав, що Каміль уже, мабуть, — не озветься. Але Каміль озвався, сказав, що тут страшна спека. Ота закивав головою — так, так, спека справді страшенна, і на рингу, мабуть, не можна витримати. Каміль не сказав ні «так», ні «ні», й тоді Ота запитав, що за людина Фавлер, англієць чи хто?

— Ні, — похитав Каміль головою, — Фавлер з Алжіра й каже, що він ельзаський дворянин.

І знову запала тиша. Каміль мовчки курив, і тоді Ота з відчаю запитав, що за людина Монді Перрейра. А коли почув, що це португалець, поцікавився, як він платить. Каміль відповів, що це залежить від того, наскільки хто йому потрібен, бо Перрейра свиня, і Марсель щодо цього мав слушність.

Ота заплющив очі й пригадав, що Марсель — це той чорнявий худий коротун із канарковим шарфом на шиї. Марсель Петіжан, чемпіон Ельзасу… Він не знав, як знову перевести мову на Перрейру, Фавлера і взагалі на бокс. Невдовзі Каміль розплатився, і вони встали.

— Куди ти тепер? — запитав Ота.

— Додому, — відповів Каміль.

— Тоді бувай.

— Не дурій, — сказав Каміль. — Ти підеш зі мною, і ми спробуємо щастя в Перрейри.

— Хоч я й без документів?

— Гм… — Каміль мить подумав. — У Монді Перрейри скрізь друзі, й у Фавлера теж, мабуть, якось уладнають, якщо, звичайно, захочуть.

Вони рутили поміж столиками до тротуару, й Оту охопила незвичайна радість, яка швидко змінилася страхом, що Монді його не візьме й що знову пропадуть усі надії… Водночас він потерпав, що Монді його візьме, а Гадюка поб'є на смерть… Вони зупинилися перед готелем «Ля Куполь». Порівняно із «Страсбургом» це був замок, але вичовгані килимки свідчили їіро те, що власник замку давно вже розпрощався з вищим світом.