Карнавал у Марокко
- Автор: Пашек Мирко
- Год: 1976
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: Дмитро Андрухів
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Карнавал у Марокко». Краткое содержание книги:
В погоні за наживою сюди припливав усякий набрід колонізаторського світу — темні ділки, шахраї, авантюристи, з яких брали приклад і місцеві любителі легкого заробітку.
Саме з такими людьми доля зводить героя. Автор не показує інших людей Марокко, які боролися за те, щоб чесно і вільно жити в своїй країні. Ота попадає немов у величезний карнавал, учасники якого прикриваються різними масками. Йому нелегко розібратися в цьому маскараді, а ще важче — звикнути до нього і примиритися з ним.
Неначе мильні бульбашки, лопаються райдужні надії, лишається тільки похмурий світ, у якому єдиним ясним променем стає щира дружба і незрадливе кохання доброї арабської дівчини. Нерівна боротьба героя за право на чесне життя закінчується трагічно.
Незабаром повернулася Віветта з піджаком на руці. Ота встав, узяв піджак і швидко пішов, надягаючи його на ходу.
Віветта знов побігла за ним:
— Та зажди, Ото! Ти помиляєшся, Ганеш тебе не виказував, і поліція приходила зовсім не по тебе! Я розмовляла з Муссою. Вони шукали Ганеша, бо він щось украв. Ти спокійно можеш ночувати у Мусси!
Ота не сповільнював ходи.
— Нізащо в світі!
— Зачекай, прошу тебе…
Вона щось пхала йому в кишеню, але він ішов далі.
— Ото! — схлипнула дівчина. — Ти зовсім не любиш мене?
Він зупинився. Проте дивився не на неї, а на пачку з-під американських сигарет, яка валялася на землі.
— Люблю, — збрехав він. — Але зрозумій…
Запала мовчанка. В Оти не вистачило фантазії на щось краще, як підкинути носком черевика пачку з-під сигарет і наступити на коричневого верблюда, намальованого на ній.
— Іди додому, Віветто, — сказав він нарешті. — І прощай.
— Ні! — скрикнула вона жалісно. — Не прощай… Я поїду до Марракеша, і в мене будуть гроші. Я працюватиму в барі «Атлас»! Запам'ятай цю назву і приходь туди до мене!
— Так, бар «Атлас». Прощай. Ні, до побачення.
Він пішов поволі, підкидаючи носком черевика пачку з верблюдом; пачка підстрибувала, проте жодного разу не перевернулася, й верблюд весь час був зверху. Наче на зло.
— Послухай, Віветто! — Ота зупинився і обернувся.
Вона стояла там, де він її залишив, і дивилася йому вслід. Почувши оклик, швидко підбігла до нього.
— Послухай, — сказав він. — Я прив'язав до холодильника в готелі нитку. Біжи мерщій туди й смикни за неї. Але сильно!.. Не бійся — не вибухне. Зробиш?
— Зроблю.
— От і добре. А тепер до побачення. — Він знову рушив, знову підкинув носком черевика верблюда, і верблюд знову не перевернувся. Це був перший верблюд, якого Ота побачив поки що в Марокко. Власне, ні, другий. — Послухай, Віветто, — обернувся він знову. — А що в тих бляшанках, які патрон тримає під стойкою? В отих із верблюжою головою?
— Нічого, — глухо відповіла вона. — Кіфі.
— А що це таке?
— Кіфі — це ганжа.
— А що таке ганжа?
— Ганжа… ганжа… — На очах у Віветти виступили сльози. — Скажи, Ото, ти справді такий злий?
— Ні, не злий. — Він нахилився й поцілував її в губи. — Зачекай. Я зараз щось тобі дам.
І, витягши з кишені конверт, дав дівчині свою фотографію.
— Дякую, — сказала вона. — Дякую тобі, Ото.
Вона справді зраділа цьому подарунку.
— До побачення, Віветто.
Він востаннє підкинув черевиком пачку з верблюдом і попрямував до моря.
РОЗДІЛ ТРЕТІЙ
На рейді стояли два сірі військові кораблі — один більший, другий менший — наче мати й дитина незвичайного виду птахів, у яких замість пір'я ростуть гармати.
У клешні порту повільно входив великий танкер, майже по саму палубу занурений у воду й дивовижно потворний, з трубою аж на кормі й великим черевом, яке нагадувало хазяйку з готелю «Страсбург». Гарненький білий пароплав подав прощальний гудок, посилаючи в небо хмарку ще білішої пари. І скрізь, скрізь здіймався ліс труб, щогл, канатів, підіймальних кранів, чувся брязкіт ланцюгів, дзенькіт металу, крики людей… І Ота подумав, що якби йому пощастило загубитися в цьому вирі, він став би його часткою. Може, йому навіть удалося б пробратися на якийсь пароплав, заховатися й вийти на світло аж посеред океану. Потім він одробив би дорогу будь-куди… до Австралії, Китаю чи Південної Америки… і працював би так, що капітан не захотів би з ним розставатися, сказав би: «Ото Скала, ти молодець і добрий матрос, і поки я господар цього пароплава, ти матимеш у мене роботу. Тільки на берег не сходь, Ото, бо тебе заберуть і відішлють етапом додому, а це був би сором і жаль». І він, Ота, відповів би: «Не турбуйтесь, я на берег не ступну, навіть якби там росли пальми аж до неба й на кожній висіло б по десять кінозірок. Я ситий берегом по саму зав'язку, капітане, я там уже дечого скуштував і тепер радію, що маю роботу, койку і спокій». А за рік-два у нього завелися б гроші, бо він одкладав би всю платню, і десь у Європі зійшов би на берег і сказав: «Тепер можете відіслати мене додому, я маю чим заплатити за дорогу, і ще дещо залишиться. Вдома мені дадуть нові документи, коли я все поясню. Адже я нічого поганого не вчинив. Нічогісінько! Хіба що зацідив у пику одному поліцейському, але там, у Африці, це дозволяється. Я повірив типові із штучними зубами, та тепер не віритиму, бо людям не можна вірити, хоч це не передбачено ніякими законами…»