Рекламне бюро пана Кочека
- Автор: Тевекелян Варткес Арутюнович
- Год: 1969
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: Карл Скрипченко
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Рекламне бюро пана Кочека». Краткое содержание книги:
Чабан і пекар, наборщик і боєць загону ЧОП, студент Інституту народів Сходу і партійний працівник, співробітник радянського повпредства в Ірані і директор великого текстильного комбінату… Багата на події біографія згодом дала матеріал для творчості письменника.
Перші романи В. А. Тевекеляна «Життя як воно є» і «Життя починається знову» побачили світ 1950 року.
Значним творчим доробком письменника стали книги «Граніт не плавиться» (1962) та «За Москвою-рікою» (1966).
У своєму новому романі «Рекламне бюро пана Кочека» (1967) Тевекелян відтворив подвиг молодих радянських розвідників-антифашистів, які чотирнадцять довгих років жили і працювали за кордоном, гуртуючи навколо себе бійців проти фашизму.
У книзі намальовано яскраву картину міжнародного життя напередодні другої світової війни.
— Дякую вам, зараз — ні… Вже пізно, — відповів Вебер, нахиляючись до її руки.
— Хіба вже так пізно? — В голосі Ельзи Браун вчувалася образа.
Доки консьєржка відчиняла двері, таксі рушило з місця і зникло за рогом. Ельза раптом відчула страшенну втому. Повільно, насилу піднялася на четвертий поверх, увійшла в свою квартиру, засвітила світло. У двох її манюсіньких кімнатках був безлад: на стільцях, на ліжку, навіть на буфеті лежали речі — сукні, панчохи, білизна. Фрау Браун за вдачею була жінка акуратна, та сьогодні, поспішаючи, вона не встигла прибрати в квартирі.
«Добре, що Вебер не зайшов! Що б він подумав про мене, побачивши такий розгардіяш?» Але вона ніяк не могла зрозуміти поведінки секретаря консульства: запросити на вечерю, потратитись і не зайти до неї? Цього вона не могла збагнути…
Перед тим як лягти, Ельза остаточно надумала нічого не говорити начальникові канцелярії про майбутню зустріч з француженкою. «Вебер має рацію — не варто зчиняти галасу через таку дрібницю! А то почнуть розпитувати: хто, чому, навіщо?..»
Ліза повернулася додому схвильована.
— Василю, я, здається, зробила помилку, — сказала вона.
— Заспокойся! І розкажи ясно, що трапилося?
— Зі мною — нічого. І взагалі спершу все йшло добре. Фрау Браун — звичайна міщанка. Вона думає тільки про лахміття. Я, здається, сподобалась їй… Але потім, щоб мати привід для нової зустрічі, надала мені лиха година бовкнути, що я можу повести її до хорошої кравчихи, яка бере недорого. Браун ухопилася за це, і ми домовилися зустрітись післязавтра в маленькому кафе на майдані Етуаль — ми там якось були з тобою, пригадуєш? А де я знайду таку кравчиху?
— Ну, знаєш, краще вже запитай мене про що-небудь з астрономії!..
— Ти все жартуєш, а я, безголова, зіпсувала справу! Добре ще, зметикувала не дати їй номера свого телефону… Треба попередити Сар'яна — він вигадає якийсь привід, щоб пояснити, чому я так раптово щезла.
— Не гарячкуй і, не зваживши добре, нічого не роби. Нам нізащо не можна випускати стенографістки. Де ще ми знайдемо таке джерело інформації?
— Але ж не можу я піти до своєї кравчихи мадам Жаклін і сказати: пошийте, будь ласка, дамі на прізвище Браун сукню і візьміть з неї половину або навіть, може, чверть вартості — решту сплачу я сама!
— Ні, так не скажеш… Першу частину завдання ти виконала добре і не картай себе даремно: найголовніше, що ти познайомилася з цією Браун… От що, ходімо, Лізо, спати. Як любить казати моя сестра Фросина: вранці буде видніше!..
— Який же у тебе легкий характер!..
Рано-вранці пролунав телефонний дзвінок. Каліченою французькою мовою якась незнайома жінка запитувала Маріанну Кочекову.
— Це тебе! — Василь передав дружині трубку.
Ліза взяла трубку і раптом просіяла. Затуливши телефонну трубку долонею, сказала пошепки:
— Приїхала фрау Шульц! Каже: ви, мадам, здається, хотіли пошити сукню? — І відповіла в трубку — Так, якщо тільки не дуже довго чекати.
Домовившись з приїжджою про місце і час зустрічі, Ліза поклала трубку і глибоко зітхнула, немов після важкої роботи.
— От бачиш, я ж казав тобі, що вранці буде видніше! — мовив Василь.
— Звичайно, приємно, що нарешті приїхав до нас постійний кур'єр. Але що з того, хіба це допоможе пошити сукню фрау Браун?
— Мабуть, допоможе, адже фрау Шульц кравчиха. Цілком можливо, що в неї у Парижі є знайомі. Ти побалакай з нею — що вона тобі порадить?
Ліза поспішала на побачення з фрау Шульц. Лекції в Сорбонні довелося пропустити.
Вони зустрілися біля виходу з Північного вокзалу. Ліза ще здалеку пізнала фрау Шульц по тому, як описав її Юзеф. Шульц була огрядна, червонощока, гладка жінка років п'ятдесяти в добре пошитому пальті з маленьким хутряним комірцем, у старомодному круглому капелюшку, які носили солідні дами ще напередодні світової війни. В руці вона тримала велику плетену валізу, на зразок тих, в яких паризькі білошвеї носять білизну замовницям. Фрау Шульц одразу помітила Лізу і пішла їй назустріч. Вона ще раз промовила пароль, почувши відповідь, усміхнулася і подала Лізі руку.
— Добридень, пані Маріанно! Рада вас бачити при доброму здоров'ї, — і, понизивши голос, додала: — Нам треба поговорити, і найкраще це зробити в кафе. До речі, я й поснідаю.
— Ви вже влаштувались? — поцікавилась Ліза.
— В якому розумінні? — не второпала приїжджа.
— Я маю на увазі готель. А де ваші речі?
— Вони тут. — Фрау Шульц показала на валізу. — Чи багато речей потрібно мені, літній жінці? Нічна сорочка, дві зміни білизни, дві кофточки, рушник, мило, зубна щітка… Що ж до готелю, то в Парижі в мене чимало добрих знайомих і подруг молодості, з якими ми разом навчалися ремесла. Вони радо приймуть мене на кілька днів.