Поки Бог спить

Князь Ростовський Василько Костянтинович гаряче молився похідній іконі Божої Матері. Ще місяць тому він просив свого стрия, великого князя володимиро-суздальського Юрія Всеволодовича відпустити його у похід проти невідомих татар. Стрий із великим невдоволенням врешті-решт відпустив п'ятнадцятирічного небожа у далекий похід. Все-таки його прапрадід, великий князь київський Володимир Мономах, уперше пішов у похід у тринадцять років!

Та зараз Васильку було страшно. На Калку зі своєю дружиною він не встиг вчасно прийти, і тому він зараз живий. А багато князів уже склали свої буйні голови на Калці. Кляті ж татари вже плюндрують київські землі. Кажуть, і в Чернігівському князівстві почали грабувати та палити села, бо вирішили помститися землям князя Мстислава Святославича Чернігівського, який теж пішов у цей похід і теж не повернувся з Дикого поля.

І молодий князь продовжував молитися, сподіваючись на підказку вищих сил, які допоможуть вирішити, що робити у цей непевний час.

Несподівано у шатро зайшов боярин Твердислав Опята, його вчитель і перший порадник у ратній справі. Твердиславу Опяті вже йшов шостий десяток, але срібло майже не лягло на його скроні, і виглядав він, наче могутній дуб.

— Княже! До тебе просяться двоє…

— Хто такі?

— Кажуть, що гридні князя Мстислава. Втекли від татар.

— То хай ідуть до Чернігова, до своїх князів. Чого вони прийшли до мене?

— Кажуть, пильна справа.

Василько на хвилю задумався. А потім махнув рукою:

— Проси.

До шатра увійшли два воїни: старий, певно, одноліток боярина Опяти, та молодий, мабуть, одноліток князя Василька.

Князь Василько набрав поважного вигляду і якомога владнішим голосом запитав:

— Хто єсте будете і що вам треба?

Але голос вийшов зовсім не владний, а якийсь задерикувато-хлопчачий. Василькові одразу стало ніяково від цього голосу. Але прибульці не зважали на те.

— Княже, ми гридні князя Мстислава Чернігівського, рятуємось від злих татар. На Калці військо руське розбито, і вся земля Руська беззахисна. Татари вже грабують села київські, невдовзі будуть і тут.

І Данько Гостомислович докладно розповів князеві Васильку про похід, про Калкське побоїще. Згадав і про напад татар на Витичів, не приховуючи жодних подробиць.

— І що ж ви хочете?

— Княже, врятуй Русь!

— Але як я можу її врятувати?! — безпорадність була у кожному слові князя Василька. Твердислав Опята прийшов на допомогу юному князеві.

— Ціла рать Київська, Чернігівська та Галицька, а також половці й інші толковини не змогли зупинити степняків. Як ми, ростовці, можемо захистити цілу Русь? Нас не більше восьми сотен!

— Княже! Боярине! — Данько Гостомислович схилив голову. — Кожен воїн зараз вартий десятка. І ніхто інший не прийде на допомогу.

— Я не поведу своїх воїв гинути задурно!.. До того ж Ростовська земля так само беззахисна, як і Київська, і Чернігівська!

Данько Гостомислович поглянув на молоденького князя, геть хлопчака, на боярина Опяту, що висів над ними, мов скеля, і вираз обличчя якого ніби промовляв: «Ні!»