Поки Бог спить

Того дня Данько Гостомислович чекав синів — Боримира та Мирослава — у гості. Світловида все бігала до воріт, виглядала синів, але їх не було. Якесь недобре передчуття стискало старому воїну груди.

Сини, а також старший син Боримира, шістнадцятилітній Левко, прибули лише надвечір. Данько Гостомислович помітив, що сини чимось стурбовані, але не став одразу розпитувати. І лише коли вже повечеряли, звернувся до них:

— Щось ви зажурені, хлопці мої. Чи всі у вас здорові, чи не сталося якогось лиха?

Боримир несміливо кашлянув.

— Усі в нас здорові, дякувати Богу! А лихо… Лихо у всіх зараз одне.

— Говори, не тягни.

— А що говорити? З'явились у Дикому полі народи, яких ніхто як слід не знає: хто вони, звідки прийшли, яка їхня мова, якого вони роду-племені та якої віри. Одні називають їх татарами, інші — таурменами, а дехто — й печенігами. І хоч ніхто про них достеменно не знає, але ходять чутки, що замучили вони ясів, обезів та касогів[59], а також розбили половців. А ті, разом із ханом своїм великим, Кобяком, прибігли до наших князів, та й допомоги просять. «Сьогодні нас, — кажуть, — не буде, а завтра — вас». Ну, князь наш Мстислав послав своїх людей до інших князів, а нам наказав збиратися у похід…

— Так… — Данило Гостомислович обміркував почуті слова. — Виходить, племена невідомі, а вже стількох замучили?

— Дехто каже, що це гоги та магоги, яких Гедеон запер у горах і вийти вони мали при кінці світу, — поважно докинув Мирослав.

— Ой, лишенько! — зойкнула Світловида.

— Не лякай матір, Мирославе. Русь стояла, стоїть і стояти буде! Але, чую, сильні вороги прийшли до нас… Тому, синочки мої, і я піду з вами.

— І я, діду, — підхопився з місця Левко.

— Та ти що? На старості літ — й у похід? Чи мало ти ходив у ті походи! Вже хай сини йдуть! — заголосила Світловида. — А ти, Левчику?! Ти ж ще хлопчисько зовсім!

— Цить, стара! — прикрикнув Данько Гостомислович. І вже лагідніше: — Це вже останній похід, присягаюсь! Та й синочкам треба допомогти… І не перечте мені! — хряснув він кулаком по столу, що аж миски підстрибнули, коли побачив, що Боримир та Мирослав хочуть щось сказати проти.

— А ти, юний лицарю, — це вже до Левка, — будеш сидіти з бабусею. І не скигли, бо зовсім відправлю додому, сестер доглядати. Затямив?

— Затямив… — невдоволено пробурмотів Левко.