Родовичі

А коли спалахнули крайні хижі, дикі, пронизливі крики вирвали огнищан зі сну, вирвали і вжахнули. Та якщо бог не захотів перепинити ворогам шлях, то що могли вдіяти люди? Тільки Брич устиг схопити меча і вимахував ним біля порога з таким завзяттям, що з десяток печенігів не могли з ним впоратись. Росько, було, кинувся йому на поміч, але той відтурив хлопця:

— Тікай звідси, я їх затримаю… Швидше, швидше!.. Рід тобі наказує…

Росько від гніву й образи не міг вимовити й слова, лише заперечливо хитнув головою: «Ти ж не нашого роду. Чого тоді мені наказуєш? Хочу разом з родовичами проти ворога з мечем стати… Нехай і загину…» — І уже вивернувся з-під печенізької шаблі. Брич знову крикнув, та не грізно, а розпачливо:

— Швидше, Росько! Рід не повинен загинути весь, чуєш!.. Біжи за хижу і в яр. Я їх затримаю!..

І Росько послухався, бо вдарило його оте розпачливе: «Рід не повинен загинути весь». Від хижі падала в багряну ніч велика тінь, яка накрила його. За ним метнувся вслід печеніг, але Брич дотягнувся до нього мечем, і той упав навзнак. Та й Брич не встиг обернутися, і кілька печенізьких шабель зійшлося над його головою.

Росько прикрив голову руками, наче на нього падали ті шаблі, і покотився схилом у мокру темряву яру… Довго лежав, віддалений від того світу, де палахкотів вогонь, і ніч роздирали волання людей.

…Нічого не залишилось від весі його роду, навіть дим розвіявся. Світило сонце, але він його не бачив. Та й навіщо воно йому? Що шукатиме при його світлі? І все ж бродив селищем, наче сподівався щось надибати. Нема нікого і нічого, жодного звуку, жодного шерхоту… Нема і виходу звідси… То, може, він його шукає?

Коли ж побачив чорну смугу, що тягнулася від селища і роз’їдала степ, пішов нею. Пішов, бо тут пройшов його рід, бо нею повели в Дике поле його родовичів. Пішов, бо більше нікуди було йому податися. Знав, що всіх їх чекає жахлива доля, але краще він розділить її з ними… То був просто інстинкт крові, поклик роду. І він вів хлопця Диким полом. І вдень, і вночі…

Орда рухалась швидко, часто змінюючи напрям, недовго затримуючись лише біля річок та джерел. Часто натрапляв Росько на ще теплий попіл та бачив на пагорбах вершників. То печенізька сторожа оглядала небокрай, чи не видно русів, чи не спорядили погоню… Та нема кому поспішати на поміч огнищанам: боги забули про них, а князям та боярам навіщо вони, невпокорені й уперті. Не схотіли схилити голови, шукали волі, ото й мають її вдосталь. Широкі степи у них перед очима, гуляй поглядом по них, хоч захлебнися у тій волі — ніхто не заборонить. От лише підвестись та піти не вдасться, бо ж зв’язані… А там зупиняться улуси за порогами, де їх уже ніхто не досягне, й чекатимуть купців-греччинів або ж варягів, хозари теж охоче купують русів, бо міцні й ремеслом усяким володіють. А що непокірні, то пусте, нагайка та кайдани остудять найзавзятішого.

Хан Куря думає про це і вдоволено мружиться. Цього року він уперше повів свої улуси в руську землю і захопив багату здобич, спалив на цьому березі всі поселення русів, а полону узяв майже стільки, скільки воїнів має. Звідси, з високого могильника, добре їх видно, бредуть, зв’язані й налякані, а його воїни підганяють їх нагаями. «Так їх, так… — крізь зуби цідить хан. — Лупцюйте дужче, щоб їхній зойк не вмовкав, щоб лунав по всіх степах. Нехай знають вороги, який несамовитий і грізний хан Куря. Мої воїни, мов вогненний потік, промчать руськими землями, і вони стануть згарищем. Одне тільки ім’я наганятиме жах на ворогів, і вони падатимуть ниць. Я дійду і візьму княжий град, що зветься Києвом, спалю і його. Поки князь Святослав з грецьким імператором десь воює, я стану володарем у його землі…»